Долорес Клейборн

— А, ну то добре, — кажу я. — Бо сама думка, шо я скинула Джо в криницю, — ну то чиста дурниця, розумієте. Він від мене важчий фунтів на п’ятдесят, то як мінімум, а певно, й ше більше. За останні роки він добре жиром обріс. До того ж він не боявся пускати в діло кулаки, як хтось йому перечив чи ставав на дорозі. Я вам то кажу як жінка його, шістнадцять років у шлюбі, але ви й купу других людей можете знайти, які вам то саме скажуть.

Ясне діло, шо Джо вже давно мене не бив, але я ніколи й не пробувала шось поміняти в головах більшості людей з острова, які вже добре звикли до тої картини, і прямо тогди, як Маколіф своїми синіми очима хтів мені в голову залізти, я була дуже тим втішена.

— Ніхто не стверджує, начебто ви штовхнули його в криницю, — каже той шотландець. Уже зачинав скоро відступати. Я в нього по лиці виділа, шо він сам то розуміє, але поняття не має, як то так вийшло. На лиці в нього писалося, шо то я мала би відступати. — Проте він, найпевніше, лементував, розумієте. Мабуть, робив це довго — може, й годинами — і досить гучно.

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три.

— Ага, я, певно, розумію, шо ви хочете сказати, — кажу я. — Певно, ви думаєте, шо він упав туда випадково, а я його чула, але вдавала глуху. То ви то хочете сказати?

У нього по лиці я ввиділа, шо то якраз то, шо він хтів сказати. Я ше ввиділа, шо він злий, бо всьо пішло не так, як він собі планував, як у нього все всьо йшло в таких розпитах. На щоках у нього виступило по ясно-червоній плямці. Я була рада то видіти, бо так і хтіла, шоби він злився. З такими хлопами, як Маколіф, легше мати діло, як вони злі, бо такі, як він, звикли зберігати спокій тогди, як інші навколо них його втрачають.

— Мосьпані Сент-Джордж, нам тут із вами буде вельми складно досягти хоч якихось успіхів, якщо ви продовжите відповідати на мої запитання власними.

— Ну але ж ви ніц не спиталися, пане Маколіф, — кажу я, лупаючи на нього широкими невинними очима. — Ви сказали, шо Джо, певно, горланив — «лементував», так ви сказали, якшо точно, — того я просто й спиталася, чи…

— Гаразд, гаразд, — каже він і так кидає свою трубку в Ґерретову попільницю з латуні, шо аж дзенькнуло. Тепер очі в нього аж горіли, а на чолі виросла червона смуга, шо кольором якраз пасувала до плямок на щоках. — Чи чули ви, мосьпані Сент-Джордж, як він кликав на допомогу?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник…

— Джоне, я не думаю, шо є аж така потреба напускати­ся на ту жінку, — ввірвався Ґеррет, із таким голосом, шо йому незручно, як ніколи, і, курча, ше й знов збив кон­центрацію тому малому дженджикуватому шотландцю. Я чуть уголос не засміялася. Якби не витримала, було би мені зле, я в тім не сумніваюся, але всьо одно було близько.

Маколіф махнув руками й каже Ґерретові:

— Ви погодилися, щоб я з цим розібрався.

Бідний старий Ґеррет відкинувся в себе в кріслі так скоро, шо чуть не беркицьнувся з нього, і ну точно собі шось у шиї скрутив.

— Добре, добре, не треба гарячкувати, — буркоче він.

Маколіф обернувся до мене, готовий уже повторити питання, але я йому того не вділила. Тогди я вже дорахувалася майже до десяти.

— Нє, — кажу я. — Я не чула ніц, лиш людей у протоці, які гуділи в гудки і на всю голову вересканили, як зачалося затемнення.

Він чекав, шо я ше шось скажу, — показував свій трюк, як сидіти тихо, а люди най самі летять у гущак, — і між нами затягувалася тишина. Я просто тримала руки складеними зверху в себе на сумочці й думала, най собі тягнеться. Він дивився на мене, а я на нього.

«Ти говоритимеш зі мною, жінко, — було в його очах. — Ти розповіси мені все, що я хочу почути… двічі, якщо я так схочу».

А мої очі їм відвічали: «Та нє, куме. Можеш скілько хоч’ сидіти й свердлити мене тими барвінковими ромбовими бітами на місці очей, хоч доки пекло не замерзне, але більше ні слова з мене не витягнеш, якшо сам писка не розтулиш і не спитаєш».

Отак ми й лупали одно на друге, дуелювали очима, можна сказати, і ближче до кінця я чула, шо слабну, хочу йому шось сказати, навіть якшо просто: «Вас мама не вчила, шо витріщатися негарно?» Тут заговорив Ґеррет — точніше його черево. Воно видало довгий звук «брой-й-й-й-й-н-н-н-н-н-н-н-н».

Маколіф глянув на нього, згиджений, аж не можу, і Ґеррет витягнув свій кишеньковий ніж і зачав чистити собі ним нігті. Маколіф із внутрішньої частини свого вовняного піджака (вовняного! в липні!) витягнув записник, шось там подивився, далі сховав назад.

— Він пробував вилізти, — каже він так просто, як хтось міг би сказати «Маю зустріч в обід».

По відчуттях було так, ніби хтось мене в крижі м’ясною вилкою штрикнув, там, де Джо вдарив поліном, але я ніяк не хтіла то показувати.

— Ая, та? — кажу я.