Долорес Клейборн

— Так, — каже Маколіф. — Шахту колодязя вимощено великими глибами (але він сказав «ґлиби», Енді, як вони говорять), і на кількох нам вдалося знайти криваві відбитки долонь. Нам видається, він став на ноги, тоді зачав повільно підійматися. Це був, мабуть, геркулесів подвиг, робити це всупереч болю, настільки нестерпучому, що мені навіть важко й уявити.

— Мені шкода, шо він так страждав, — сказала я. Голос у мене був спокійний, як ніколи, — ну, мені він таким здавав­ся, — але я чула, як під пахвами виступає піт, і пам’я­тала, як від страху той піт так само в мене на чолі виступає або в ямочках на скронях, де йому то буде видно. — Бідний Джо.

— Так, безумовно, — каже Маколіф, а очі-маяки свердлять і блимають. — Бідний… Джо. На мою думку, він міг і вилізти самотужки. Найпевніше, невдовзі після цього він би помер, але так. Припускаю, він міг вилізти. Однак щось завадило йому це зробити.

— Шо завадило? — питаюся я.

— У нього тріснутий череп, — каже Маколіф. Очі зорі­ли, як ніколи, а от голос став м’яким, як у кота муркання. — У нього між ногами ми знайшли великий камінь. Він був укритий кров’ю вашого чоловіка, мосьпані Сент-Джордж. І в тій крові ми знайшли дрібні фраґменти порцеляни. Знаєте, який я можу зробити з цього висновок?

Один… два… три.

— Певно, той камінь збив йому вставні зуби, а не лиш голову, — кажу я. — Зле — Джо їх любив, та й тепер не знаю, як Люсьєн Мерсьєр зробить так, шоби він добре виглядав без них.

Як я то сказала, Маколіф губи підняв так, шо я добре роздивилася, які в нього зуби. Ніяких протезів. Я собі думаю, він хтів, шоби то виглядало як усмішка, але то так не виглядало. Анітроха.

— Так, — каже він і показує свої два ряди дрібосеньких зубів аж до самих ясен. — Такий висновок зробив і я — що це осколки порцеляни з нижньої щелепи. А тепер зверніть на це увагу, мосьпані Сент-Джордж. Чи не спадає вам на думку, як той камінь міг уразити вашого чоловіка саме в мить, коли він от-от міг вибратися з колодязя?

Один… два… три.

— Нє, — кажу я. — А вам?

— Так, — каже він. — Я маю сильну підозру, що хтось вийняв його із землі та по-звірячому і зі злим наміром ударив Джо в обернене догори в благанні обличчя.

Після того ніхто ніц не говорив. Я хтіла, видить Бог. Я хтіла скоро, як могла, підскочити і сказати: «То була не я. Може, хтось то і зробив, але то не я». Але я не могла, бо я знов була в ожиннику, і того разу там усюда були ті срані криниці.

Замість того, шоб говорити, я просто сиділа й дивилася на нього, але й чула, як із мене знов хоче литися піт і як складені руки хочуть зімкнутися одна з другою. Нігті побіліють, як я то зроблю… і він то примітить. Маколіф — то був такий хлоп, сотворений, шоби такі штуки примічати. Я би стала ше одним розколом, куда би він світив своїм Батисканським маяком. Я попробувала думати про Віру, і як би на нього дивилася вона — ніби він просто кусочок псячого гімна на її капці, — але коли його очі так мене свердлили, як тогди, добра з того було небагато. Перед тим було так, ніби вона коло мене в кімнаті, але тепер уже нє. Тепер там була лиш я, той причепурений доктор-шотландець, який, певно, мав себе за якогось детектива-аматора з журналів (і чиї свідчення вже зо пів десятка людей по всім узбережжі відправили в тюрму, як я потому взнала), і я чула, шо все ближче й ближче до того, шоби розтулити писок і шось бовкнути. Але біда в тім, Енді, була, шо я зеленого поняття не мала, шо ж то буде, як нарешті бовкнеться. Я чула, як у Ґеррета на столі цокає годинник, — то був такий гучний порожній звук.

І я вже збиралася шось казати, але тут одна людина, про яку я забула, — Ґеррет Тібодо, — заговорила замість мене. Він заговорив схвильованим скорим голосом, і до мене дойшло, шо він так само не міг витримати ту тишину — певно, думав, шо вона так і буде тягнутися, доки хтось не крикне, просто шоби зняти напругу.

— Але, Джоне, — каже він, — я думав, ми погодилися, шо як Джо якось потягнув сам за той камінь, він міг вискочити із землі і сам…

— Мосьпане, може б, ви замкнули пельку! — крикнув на нього Маколіф високим роздроченим голосом, а я розслабилася. Скінчилося. Я то знала, і, думаю, той дрібний шотландець також то знав. То було так, ніби нас двоє було в якійсь чорній кімнаті, і він мені скоботав лице чимсь таким, як лезо… а тут той старий незґрабний конс­тебль Тібодо вдарився пальцем на нозі, упав на вікно, і з грюком-стуком тінь пропала, зайшло сонячне проміння, і я ввиділа нарешті, шо то він насправді мене пір’ям чіпає.

Ґеррет шось буркнув, шо нема потреби, шоби Маколіф так до нього балакав, але доктор на то не звернув уваги. Він обернувся знов до мене і спитав:

— Отже, мосьпані Сент-Джордж? — так різко, ніби я була загнана в кут, але тогди ми вже обоє знали, шо так не є. Всьо, шо він міг, — то надіятися, шо я змилюся… але я мала думати про своїх трьох дітей, а діти вчать бути обережною.