Долорес Клейборн

А, і ше дешо — в січні 1964-го я вернула собі дівоче прізвище. Я не зробила з того якихось страшних церемоній, але дідька лисого, аби я носилася до кінця життя з тим «Сент-Джордж», як кітка з бляшанками на хвості. Можна сказати, я зрізала шнурочок із банкою… але його самого я не позбулася так легко, як його прізвища, то я вам скажу.

Я не то шоби й думала, шо так буде. Мені шістдесят п’ять, і десь п’ятдесят із тих років я знаю, шо бути людиною — то робити вибір, а потому платити рахунки, як вони приходять. Деякі вибори страшенно паршиві, але то не значить, шо людина може просто так їх лишити й піти — особливо як та людина має когось, хто від неї залежить і сам не дасть собі ради. В таких випадках мусиш просто зробити найліпший вибір, а далі за нього платити. У мене платою були купа ночей, як я будилася в холоднім поту від поганих снів, і ше більше таких, коли я взагалі не спала. То, і ше звук, який видав камінь, коли я влупила його в лице, розбила череп і щелепи, — той звук, як фарфоровий таріль об цегляний камін. Я його тридцять років чую. Деколи я від нього буджуся, деколи не можу від нього заснути, а деколи він раптом вигулькує серед білого дня. Я можу замітати вдома ґанок, чи натирати у Віри столові прибори, чи сидіти обідати перед телевізором, Опру дивитися, і тут я його чую. Той звук. Або удар, як він упав на дно. Або його голос із криниці: «Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…»

Я не думаю, шо ті звуки, які я чую, чимсь відрізня­ються від того, шо там Віра виділа, як волала про дроти в кутах чи ковтунці під ліжком. Були часи, особливо після того, як стало вже дійсно зле, я залазила до неї в ліжко, обіймала й думала про той звук від каменя, далі закривала очі і думала про таріль, шо б’ється об цегляний камін на дрібні друзки. Як я то виділа, то обіймала її так, гейби вона моя сестра або гейби вона — то я сама. Ми лежали в ліжку, кожна зі своїм страхом, і нарешті засинали, — вона зі мною, шоби прогнати ковтунці, а я з нею, шоби прогнати звук тареля, — і деколи, перед тим як заснути, я думала: «Отак. Отак платиш за то, шо ти сука. Нема сенсу казати, шо якби не була сукою, то не прийшлося би платити, але деколи світ робить тебе сукою. Як надворі темно і страшно і є лиш ти, яка може запалити світло і глядіти його, то мусиш бути сукою. Але яка ж то ціна. Ціна страшна».

Енді, шо скажеш, можна мені ше капельку з тої твоєї пляшки? Ні душі не скажу.

Дякую. І дякую тобі, Ненсі Бенністер, за то, шо витримала таку язикату стару цьотку, як я. Як твої пальці?

Правда? Добре. Не падай духом. Знаю, переповіла всьо догори сракою, але думаю, шо нарешті дойшла до частини, яку ви дійсно хочете почути. То добре, бо вже пізно і я змучена. Я всьо своє життя проробила руками, але не пам’ятаю, шоби ше коли була така змучена, як тепер.

Вчора зрання — ніби шість років минуло, але то було лиш учора, — я вішала попране шмаття, а у Віри був її ясний день. Того то й було так несподівано, певно, й того я так спереживалася. Коли в неї були ясні дні, вона деколи бувала сукою, але то був перший і останній раз, шо вона була помішана.

Значить, я була внизу на боковім подвір’ї, а вона вгорі в своїм кріслі, наглядала за роботою, як вона то любила. Подеколи вона мені горлала вниз:

— Шість прищіпок, Долорес! Шість прищіпок на кожнісіньке простирадло! Навіть не думай лиш на чотири прищепити, бо я дивлюся!

— Ага, — кажу я, — я знаю, і ти ше й, певно, хтіла би, шоби на сорок градусів менше тут було і двадцятивузловий шторм гуляв.

— Що? — каркає вона мені. — Що ти сказала, Долорес Клейборн?

— Кажу, хтось, певно, в саду гній розтрясає, — кажу я, — бо шось тут гімном пахне сильніше, ніж я привикла.

— Мудруєш, Долорес? — гукає вона мені надтріснутим тремким голосом.

Вона так звучала, як у дні, коли забагато променів сонця падало на її стрих. Я знала, шо пізніше вона знов може схотіти наробити збитків, але я через то не переживала — тогди я тішилася, шо вона хоч троха тями має. Чесно вам скажу, було так, як у колишні часи. Скілько вона клопоту приносила за останні три чи чотири місяці, як скалка в сраці, то було якось приємно, шо вона вернулася… хоч троха тої Віри, скілько могло вернутися.

— Нє, Віро, — гукнула я їй. — Якби мудрувала, то вже давним-давно перестала би тут робити.

Я чекала, шо вона мені ше шось крикне, але ніц не було. То я й собі далі вішала її простині, підгузки, митки і всьо таке. І тут, як мені ше пів кошика лишалося, я стала. Якесь зле чуття в мене було. Не можу сказати, чого чи коли воно зачалося. Раптом я була просто на тім місці. І на секунду мені прийшла якась дуже дивна думка: «Та дівочка в небезпеці… та, яку я виділа на затемнення, та, шо виділа мене. Вона вже дуже виросла, майже віку Селени, але вона в страшній біді».