Долорес Клейборн

Я обернулася і підняла голову, чуть шо не чекала ввидіти ту дівочку в яскравім сарафані в смужку і з рожевою помадою вже старшою жінкою, але нікого я не ввиділа, і то було неправильно. Неправильно, бо там мала бути Віра, чуть не на дах залазити, шоби точно перевірити, скілько я прищіпок чіпаю. Але її не було, і я не розуміла, як так, бо я сама ж її в інвалідне крісло посадила і поставила на підпірку, коли розмістила її коло вікна, так, як вона то любить.

А потому я вчула її крик.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…

Такий мороз мені по шкірі пробіг, як я то вчула, Енді! Ніби Джо вернувся з того світу. На секунду я просто завмерла на місці. Але тут вона знов закричала, і той раз я впізнала, шо то вона.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с… Ковтунці! Вони всюди! О, Господи-Боже! О, Господи-Боже! Поможи, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с… Поможи мені!

Я кинулася до хати, перечепилася через той драний кошик і влетіла через нього в простині, які шойно повішала. Я якось у них заплуталася і мусіла видиратися, аби вийти. З хвилину здавалося, шо простині виростили собі руки й хочуть мене душити або просто стримати. І весь той час Віра далі кричала, і я згадала один сон, шо мені якось снився, про голову з порохів і її довгі корчуваті зуби з порохів. Але того разу в голові я ввиділа лице Джо, і очі в нього були темні та порожні, ніби хтось загнав дві вуглини в хмару з порохів, і так вони й висіли.

— Долорес, прошу тебе, скоріше! Поспіши, будь ласка! Ковтунці! КОВТУНЦІ ВСЮДИ!

Далі вона просто кричала. То було жахіття. У найдикіших снах ви би й не подумали, шо така стара груба бабера, як Віра Донован, може так голосно кричати. То ніби в кінці світу вогні й потопи склалися в одне.

Я якось вибилася з тих простиней, і як вийшла, відчула, як у мене тріснула бретелька комбінації, точно так, як у день затемнення, коли Джо чуть не вбив мене, доки я його не заткнула. І знаєте то чуття, коли здається, шо ти вже десь була і знаєш всьо, шо люди будуть говорити, ше до того, як вони то скажуть? То чуття на мене найшло так сильно, шо навколо мене ніби мари якісь були, лоскотали мене невидимими пальцями.

І знаєте, ше шо? То були ніби порохняві мари.

Я забігла на кухню і кинулася вгору сходами так скоро, як мене несли ноги, і весь той час вона кричала, кричала і кричала. Комбінація на мені зачала сповзати, і як я вийшла на задній сходовий майданчик, то роззирнулася і була певна, шо прямо ззаду себе ввиджу Джо, який лапається за край спідниці.

А тогди я обернулася в другий бік і ввиділа Віру. Вона на три чверті вийшла в коридор до сходів, шкандибала спиною до мене і кричала по дорозі. На сидячці її нічної сорочки була велика коричнева пляма, де вона закалялася, — того разу не зі зла і не для пакості, а від чистого холодного страху.

Її інвалідне крісло впоперек застрягло в дверях спальні. Вона, певно, зняла гальмівну підпірку, як увиділа то, шо її так настрашило. Раніше все, як у неї бували ті жахіття, єдине, шо вона могла робити, то сидіти чи лежати на місці й репетувати на поміч, і купа людей би сказали вам, шо вона не може рухатися своїми силами, але вчора вона могла, я вам клянуся. Вона зняла гальмо на кріслі, обернула його й покотила по кімнаті, тогди якось вилізла з нього, як воно застрягло у дверях, і далі поштильгукала по коридору.

Я стояла як вкопана перші секунди дві, дивилася, як її хитає, і думала, шо ж вона такого ввиділа, шо так її настра­шило, аж вона взялася робити то, шо взялася, ходити, хоч часи, коли вона могла ходити, вже давно скінчилися, — шо ж то таке, шо вона могла називати лиш ковтунцями.

Але я і виділа, куда вона лізе — до передніх сходів.

— Віро! — крикнула я їй. — Віро, доста тої дурноти! Впадеш, Віро! Стій!

І кинулася бігти, як могла. То чуття, шо всьо діється по другім колі, знов найшло на мене, але того разу я чулася, ніби я була за Джо, шо то я хочу догнати і злапати.

Не знаю, чи то вона мене не чула чи чула, але своїми сумбурними мозками думала, шо я спереду неї, а не ззаду. Всьо, шо я точно знаю, то то, шо вона далі репіжила:

— Долорес, поможи! Поможи мені, Долорес! Ковтунці! — і полізла ше скоріше.

Вона вже пів коридору пройшла. Я пробігла повз двері її кімнати й добряче вгараталася кісточкою об підставку для ніг на кріслі — осьо, можете подивитися на синяк. Я бігла скоро, як могла, кричала: «Стій, Віро! Стій!» — доки мені в горлі не задерло.