Долорес Клейборн

Там стояв Семмі Марчант, і він ше й поштарський кашкет свій так завернув на голові по-дурному, як усе, — певно, думає, шо так із тим кашкетом подібний на рок-зірку якусь. В одній руці тримав звичайну пошту, а в другій — той такий пухкий конверт, які приходять реєстрованою поштою щотижня з Нью-Йорка, — новини про то, шо відбувається з фінансовими справами, звісно. Хлоп на прізвище Ґрінбуш, він займався її грошима, я вам казала?

Казала. Добре — дякую. Вже стілько того пасталакання було, шо ледве пам’ятаю, шо казала, а шо нє.

Деколи в тих конвертах реєстрованої пошти були папери, які треба було підписати, і зазвичай Віра могла то зробити, як я помагала їй тримати рівно руку, але бувало й пару разів, шо їй розум тьмарився, і я сама впи­сувала її ім’я. В тім ніц такого не було, і ніколи мене ніц не питали про ті мої підписи. В останні три-чотири роки її підпис і так був просто базграниною. Значить, маєте ше дешо, за шо мене можна в холодну посадити, — підробка підпису.

Семмі зачав подавати мені той конверт, лиш-но я відкрила двері, — хтів, шоби я підписалася за лист, як я все робила з рекомендованою поштою, — але як добре подивився на мене, то округлив очі й відступив на порозі. Навіть більше відскочив, а не відступив, — а ше як зважити, шо то Семмі Марчант був, то слово підходить ше більше.

— Долорес! — каже він. — З вами всьо нормально? На вас кров!

— То не моя, — кажу я, і голос в мене спокійний, ніби він спитався, шо я по телевізору дивлюся. — То Вірина. Вона впала зі сходів. Померла.

— Господи Боже, — каже він, а далі кинувся попри мене в хату, ляскаючи сумкою з поштою собі по нозі. Мені і в голову не прийшло попробувати його не пустити, і я себе шо питаю: шо би доброго було, якби я так зробила?

Я повільно пішла за ним. То скляне чуття вже відходило, але здавалося, шо в мене в капцях звідкись свинцеві підошви. Як дойшла до підніжжя сходів, Семмі був уже на середині, вкляк коло Віри. Перед тим як так стати, він скинув поштарську сумку, і та впала майже до самого низу сходів, по дорозі розсипала листи, рахунки від Бенґорського водоканалу й каталоги «Л. Л. Бін» по всіх усюдах.

Я піднялася до нього, тягнула ноги з одної сходинки на другу. Ше’м ніколи не була така змучена. Навіть після того, як забила Джо, не була така змучена, як вчора зрання.

— Вона мертва, так, — каже він і роззирається.

— Ая, — кажу я. — Я ж казала.

— Думав, вона не може ходити, — каже він. — Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес.

— Ну, — кажу я, — певно, я помилилася.

Мені якось по-дурному було говорити таке, коли вона там лежала, але на чорта, шо я ше могла сказати? Можна сказати, легше було балакати до Джона Маколіфа, ніж до того тупуватого Семмі Марчанта, бо я зробила в принципі то, шо Маколіф і чекав, шо я зробила. Проблема з невинністю в тім, шо ти так чи так лишаєшся з правдою.

— А це шо таке? — питає він і показує на качалку. Я її лишила на сходах, як подзвонили в двері.

— А ти як думаєш? — питаю відразу в нього. — Клітка для пташки?

— Подібне на качалку, — каже він.

— Незле, — кажу я. Я ніби чула свій голос звідкись здалеку, гейби він був в однім місці, а я десь в другім. — Можеш ше всіх здивувати і в коледж вступити, Семмі.

— Ага, але шо качалка робить на сходах? — питає він, і я відразу ввиділа, як він на мене дивиться. Семмі шойно двадцять п’ять стукнуло, але його тато був у пошуковій групі, яка знайшла Джо, і до мене відразу дойшло, шо Дюк Марчант, певно, виховав Семмі та й решту своїх не дуже тямущих нащадків із думкою, шо Долорес Клейборн Сент-Джордж прикінчила свого чоловіка. Па­м’ятаєте, я казала, шо коли ти невинна, то так чи так лишаєшся з правдою? Ну так от, як я ввиділа то, як Семмі на мене дивиться, то відразу вирішила, шо троха менше правди може бути троха безпечнішим рішенням.

— Я була на кухні, хтіла пекти хліб, як вона впала, — сказала я. Ше одна штука в тім, шо як ти невинна — будь-яка брехня, яку таки вирішуєш говорити, то здебільш брехня незапланована, невинні люди не видумують годинами історії, як я видумувала свою, як пішла на Росіянську лужину подивитися на затемнення і ніц не виділа свого чоловіка, аж до похоронного бюро Мерсьєра. В ту ж хвилину, як брехня про хліб злетіла мені з язика, я знала, шо вона мене потому влупить по сраці, але якби ви виділи його очі, Енді, — одночасно темні, підозріливі та настрашені, — то так само би збрехали.

Він устав, зачав обертатися, далі став на місці й подивився кудась уверх. Я глянула, шо там. І ввиділа свою комбінацію, зімнуту в м’ячик на сходовім майданчику.

— Певно, вона скинула комбінацію перед тим, як упала, — сказав він і знов подивився на мене. — Чи скочила. Чи шо вона зробила. Так думаєте, Долорес?

— Нє, — кажу я. — То моя.

— Якшо ви робили на кухні хліб, — каже він, дуже повільно, як не дуже мудра дитина пробує вирішити задачу з математики на дошці, — то як ваше спіднє нагорі впинилося?