Долорес Клейборн

— Віро, я не знаю, шо ти говориш, — кажу я.

Вона підняла руку й секунди дві махала на мене по-старому, нетерпляче. Потому рука впала на сходи коло неї.

— Я втомилася обсцикати собі ноги й забувати, хто до мене приходив через пів години після того. Я хочу з цим покінчити. Ти допоможеш мені?

Я вклякла коло неї, взяла за руку, шо впала на сходи, і притисла собі до грудей. Я згадала той звук, шо видав камінь, як врізався Джо в лице, — звук, гейби фарфоровий таріль б’ється на уламки об цегляний камін. Я задумалася, чи зможу ше слухати той звук і не стратити розум. І знала, шо воно звучатиме так само, бо вона звучала точно як він, як кликала мене, звучала, як він, як упала на сходи, побилася, як усе боялася, шо робітниці поб’ють делікатну посуду, шо вона тримала у вітальні, а моя комбінація лежала згори на майданчику маленькою кулькою білого нейлону, і обидві бретельки там трісли, і то було точно так само, як тогди. Якшо я її прикінчу, буде звучати так само, як тогди, коли я прикінчила його, і я то знала. Ая. Я то знала так само, як знала, шо Східна вулиця кінчається тими старими благими сходами вниз збоку Східного рогу.

Я тримала її руку й думала, який усе-таки світ є — як деколи в кепських хлопів трафляються кепські випадки, а добрі жінки стають суками. Я дивилася, як страшно, безпорадно її очі закочуються, шоби дивитися мені в лице, і примітила, як кров із рани на скальпі стікає глибокими зморшками на щоках, ніби весняний дощ збігає виораними борознами вниз.

Я кажу:

— Якшо ти того хочеш, Віро, я тобі поможу.

Далі вона зачала плакати. То був єдиний раз, шо я виділа, як вона плаче, але не дурна і причмелена.

— Так, — каже вона. — Так, саме цього я і хочу. Бережи тебе Бог, Долорес.

— Не дрейф, — кажу я. Піднесла її стару зморщену руку до губів і поцілувала.

— Швидше, Долорес, — каже вона. — Якщо справді хочеш допомогти, прошу тебе, поспіши.

«Доки ми обидві не втратили сміливість», — ніби говорили очі в нас обох.

Я знов поцілувала її руку, тогди поклала їй на живіт і встала. Того разу я проблем із тим не мала. В ноги мені вернулася сила. Я спустилася по сходах і пішла на кухню. Перед тим як піти розвішати прання, я приготувала всьо, шоби пекти. Подумала собі, шо файний день для хліба. У неї була качалка, велика тяжелезна штука із сірого мармуру з чорними венами. Вона лежала на стільниці коло жовтого пластмасового слоїка з мукою. Я взяла її, хоч досі чула так, ніби я в сні чи з температурою, і пішла назад через вітальню до переднього коридору. Поки йшла через ту кімнату зі всілякими її гарними речами, то думала про всі ті рази, як я робила їй той трюк із пилососом і як вона мені якийсь час мстила. Кінець кінцем вона до всього доходила і потому брала своє… хіба ж не того я тут?

Я вийшла з вітальні в коридор, далі піднялася сходами до неї, а за ручку тримала качалку. Коли я дойшла до місця, де вона лежала, з опущеною вниз головою і вивернутими під нею ногами, то не збиралася затримуватися. Знала, шо інакше взагалі ніц не зможу. Більше балачок не буде. Коли я дойшла до неї, то збиралася стати на коліно й розчерепити їй голову тою мармуровою качалкою, так скоро і так сильно, як зможу. Може, то би виглядало, ніби від падіння травма, а може, й нє, але я всьо одно намірилася то зробити.

Коли я стала на коліна коло неї, то ввиділа, шо нема потреби. Вона врешті сама відійшла, як і інші речі в житті робила сама. Поки я була на кухні, брала качалку, чи, може, поки йшла через вітальню, вона просто закрила очі й віддала дух.

Я присіла коло неї, поклала качалку на сходи, взяла її руку і тримала в себе на колінах. Бувають часи в людськім житті, де нема дійсних хвилин, того їх не можна полічити. Я лиш знаю, шо троха сиділа й була коло неї. Не знаю, казала шось чи нє. Певно, казала — напевно, дякувала, шо відпустила, шо відпустила мене, шо не заставила знов всьо то переживати заново, — але, може, то я лиш думала ті речі. Пам’ятаю, шо поклала її руку собі на щоку, тогди обернула й поцілувала пальці. Па­м’ятаю, шо дивилася на неї й думала, яка в неї рожева й чиста рука. Зморшки на ній майже зовсім розгладилися, і вона виглядала як дитяча. Я знала, шо треба вставати й комусь дзвонити, повідомити, шо сталося, але я так змучилася, дуже змучилася. Здавалося, легше просто сидіти і тримати її за руку.

Тут подзвонив дверний дзвінок. Якби не він, я би ше в принципі довго там сиділа, певно. Але знаєте, як то з дзвінками — хочеш зразу піти відкривати, шо би там не було. Я встала і спустилася сходами по одній сходинці, гейби на десять років постаріла (та я й чулася на десять років старшою), весь час трималася за поруччя. Пам’ятаю, шо думала, світ так і досі ніби зі скла, і треба бути до чорта обережною, шоби не ковзнути й не порізатися, як відпущу поруччя і піду до дверей.