Долорес Клейборн

Я взагалі не знала, шо сказати. Семмі зробив один крок униз сходами, далі другий, ішов так повільно, як говорив, тримався за поруччя, не відривав від мене очі, і я відразу зрозуміла, шо він робить: робить відстань між нами. Робить то, того шо боїться, шо мені може стрілити в голову штовхнути його, як я штовхнула її. От якраз тогди я зрозуміла, шо буду сиділа там, де сиджу тепер, і то скоро, і розказувала то, шо розказую. Його очі гейби вголос говорили мені: «Тобі вже одного разу таке зійшло з рук, Долорес Клейборн, і, зважаючи на то, яким хлопом був Джо Сент-Джордж, як мені тато розповідав, може, то було й добре. Але ця жінка шо тобі зробила, як не годувала, дала дах над головою і платила добрі гроші?» А найбільше його очі говорили, шо жінка, яка штовхає раз і їй то сходить з рук, може штовхнути і другий раз. Шо в правильній ситуації вона точно штовхне другий раз. А як штовхнути — то замало для того, шо вона намірилася зробити, то вона довго не буде думати про то, як закінчити роботу інакше. Мармуровою качалкою, наприклад.

— Не твоє діло, Семе Марчант, — кажу я. — Ти ліпше йди роби, шо маєш робити. А я викличу швидку. Лиш пошту не забудь позбирати перед тим, як підеш, бо інакше купа компаній кредитних тебе потому за сраку злапають.

— Пані Донован уже швидка не потрібна, — каже він і спускається ше на дві сходинки, але весь той час дивиться на мене, — і я поки ше ніде не йду. Думаю, шо замість швидкої ліпше перше подзвоніть Енді Бісету.

І ти сам знаєш, я так і зробила. Семмі Марчант стояв і дивився, як я то роблю. Після того, як я поклала трубку, він зібрав розсипану пошту (подеколи скоро зиркав собі через плече, певно, шоби видіти, чи я не підбираюся до нього ззаду з качалкою), а тогди просто став під сходами, як пес сторожовий, який загнав грабіжника. Він не говорив, і я так само не говорила. Мені прийшло в голову, шо я можу піти через їдальню і кухню на задні сходи та забра­ти свою комбінацію. Але шо би доброго з того було? Він же її видів, так? І качалка так і лежала на сходах, правда?

Скоро прийшов ти, Енді, разом із Френком, а затим я пішла в наш гарний поліційний відділок і подала свідчення. То було лиш-но вчора вдень, того, думаю, нема потреби знов переливати з пустого в порожнє. Ти знаєш, шо я ніц не сказала про комбінацію, а як ти спитав мене за качалку, то сказала, шо точно й не знаю, як вона там впинилася. То всьо, шо мені прийшло в голову, доки хтось не прийшов і не забрав у мене з голови табличку «НЕ ПРАЦЮЄ».

Як підписала свідчення, то сіла в машину й поїхала додому. Всьо було так скоро й тихо — свідчення і всьо таке, маю на увазі, — шо я чуть не запевнила себе, шо мені нема чого переживати. Врешті, я ж не вбила її. Вона дійсно сама впала. Я далі себе тим заспокоювала, і як під’їхала до хати, то вже добре себе запевнила, шо всьо буде добре.

Але то чуття протривало, якраз доки я дойшла від машини до задніх дверей. Там до них була приколота записка. Просто листочок із блокнота. На нім була пляма від масти­ла, ніби вирвали з блокнота, шо його якийсь хлоп носив у кишені. «ЦЕ ТОБІ ВЖЕ НЕ ЗІЙДЕ З РУК», — писалося в записці. Більше ніц. Ну, бляха, але й того ж доста було, нє?

Я зайшла й попрочиняла вікна на кухні, аби провітрити затхлий запах. Не терплю той запах, а він шось вічно теперка в хаті заводиться, хоч провітрюй, хоч нє. То не лиш того, шо я тепер здебільш живу у Віри — чи жила, — хоч то також, звісно, грає роль. Але головно то того, шо та хата вже вмерла… як Джо і малий Піт.

Хати дійсно мають своє життя, яке переймають від людей, шо там живуть. Я в то дійсно вірю. Наше маленьке одноповерхове гніздо пережило смерть Джо і від’їзд двох старших дітей на навчання, Селени — у Вассар на повну стипендію (її частка грошей на коледж, за яку я так переживала, пішла на лахи й підручники), а Джо-молодшого — троха вище дорогою, в Мейнський університет в Ороно. Та хата навіть пережила новину, шо малий Піт загинув від вибуху казарми в Сайгоні. То сталося майже відразу, як він туда попав, і лиш за два місяці до того, як уся та катавасія скінчилася. Я дивилася, як останні вертольоти злітають із даху посольства, на Віринім телевізорі у вітальні, і лиш плакала й плакала. Я то робила й не боялася, шо вона скаже, бо вона поїхала в Бостон на закупи.

От після похорону малого Піта життя й пішло з тої хати. Після того, як останні прибулі пішли і нас троє — я, Селена і Джо-молодший — лишилися самі. Джо-молодший говорив про політику. Він лиш-но дістав роботу керуючого містом у Макаєсі, непогано, як на малого, в якого ше чорнило на дипломі не обсохло, і вже думав за рік-два пробувати подаватися на законодавчі збори штату.