Долорес Клейборн

Вона пройшла майданчик і виставила ногу в повітря. Я би не могла її тогди спасти — я би лиш потягнула себе за нею додолу, — але в такій ситуації нема часу думати про втрати. Я скочила за нею, якраз коли та нога опустилася по повітрю і вона зачала хилитися вперед. Я встиг­ла ше останній раз глипнути на її лице. Не думаю, шо вона знала, шо падає. На лиці в неї не було ніц, крім банькатого переполоху. Я вже виділа таке лице, хоч не з таким глибоким переляком, але я вам скажу точно, шо то ніяк страху впасти не стосувалося. Вона думала про то, шо ззаду неї, а не то, шо спереду.

Я кинулася рукою в повітря, але ніц не вхопила, крім дрібненької складки її нічнушки двома пальцями лівої руки. Вона крізь них ковзнула, як шепіт.

— Ду-лор-р-р-р… — закричала вона, а далі вчувся ­міцний такий м’ясистий гуп. У мене кров стигне, як згадую той звук. Точно такий самий, як тогди, коли Джо впав у криницю. Я ввиділа, як вона полетіла колесом, а так вчула, як шось хруснуло. Звук був чистий і грубий, як палиця хмизу об коліно. Я ввиділа, як їй збоку голови чвиркнула кров, і більше я ніц видіти не хтіла. Я так скоро обернулася, шо ноги одна за одну зачепилися і я впала на коліна. Знов дивилася в коридор, і як вви­діла, шо там, то закричала. Там був Джо. Пару секунд я виділа його так само ясно, як ото тепер виджу тебе, Енді. Його запилюжене оскалене лице визирало на мене з-під інвалідного крісла, через спиці колеса, шо застрягло в дверях.

А далі він щез, і я чула лиш, як вона стогне і плаче.

Я би не повірила, шо вона переживе то падіння. Дотеперка в то не вірю. Джо так само не відразу вмер, звісно, але він був хлоп у розквіті сил, а то була стара заплила жиром жінка, в якої було зо шість дрібних інсультів і як мінімум три великі. Не було мулу й рідоти, які би пом’якшили їй падіння, як йому.

Я не хтіла спускатися до неї, не хтіла дивитися, яка вона поломана і в крові, але ж таке питання навіть не стояло. Я була там одна, шо значить, я мусіла зголоситися. Як я встала (мусіла підтягнутися за балясину нагорі поруччя, бо так у мене пливли коліна), то стала ногою собі на крайку комбінації. Тріснула друга бретелька, і я троха підняла капот, шоби зняти її… і то було точно так само, як тогди. Пам’ятаю, шо подивилася собі на ноги, шоби перевірити, чи вони не подряпані та не в крові від колючок ожиннику, але такого, звісно шо, не було.

Мене всю било в гарячці. Якшо ви якось бували страшне хворі, шо в вас була сильно-сильно висока температура, то знаєте, про шо я. Ви ніби не чуєте себе не в цім світі, але і в нім так само нє. Ніби всьо обернулося на скло, і вже ніц не можна добре й міцно злапати, всьо дуже слизьке. От десь так я чулася, як стояла на тім майданчику, мертвою хваткою тримала ту балясину й заглядала, де ж вона впинилася.

Вона лежала близько до середини сходів, і обидві її ноги були так скручені під нею, шо їх ледве було видно. З одного боку збідованого старого лиця їй текла кров. Як я докульгала до неї, а по дорозі так і трималася за поруччя, як за життя, одно її око крутнулося в очниці, бо вона мене примітила. Виглядала як тварина в сильці.

— Долорес, — прошепотіла вона. — Той сучий син за мною роками гнався.

— Тихенько, — сказала я. — Не балакай.

— Так, гнався, — сказала вона, ніби я їй заперечила. — Ой, ну й козел. Хамливий козел.

— Я піду вниз, — кажу я. — Викличу доктора.

— Ні, — каже вона. Потягнулася рукою і взяла мене за зап’ясток. — Ніякого лікаря. Ніякої лікарні. Ковтунці… навіть там. Всюди.

— Віро, з тобою всьо буде добре, — кажу я і вириваю руку. — Ти лиш лежи й не рухайся, і всьо буде добре.

— Долорес Клейборн каже, що зі мною все буде доб­ре! — каже вона, і тим сухим різким голосом, як перед її нападами і як їй усьо в голові тьмарилося. — Яке полегшення — вислухати професійну думку!

Вчути той голос після того, як він на стілько років пропав, то було як ляпаса дістати. Від шоку в мене аж переполох пропав, і я перший раз по-справжньому подивилася їй у лице, як дивишся на людину, яка точно знає, шо каже, і кожне слово в неї серйозне.

— Я що жива, що мертва — однаково, — каже вона, — і ти це знаєш так само, як і я. Думаю, я зламала хребет.

— Віро, ти того не знаєш, — кажу я, але вже так не рвалася до телефона, як перед тим. Я, певно, знала, шо зара’ буде, і якби вона попросила мене то, шо збиралася, я не знала, як би я їй відказала. Я їй винна від того дощового осіннього дня в 1962-м, коли сиділа в неї на ліжку і ревіла з фартухом на лиці, а Клейборни все віддають борги.

Як вона знов до мене заговорила, розум її був так само ясний і світлий, як тридцять років тому, коли ше Джо був живий, а діти ше були вдома

— Я знаю, що мені залишилося вирішити лише одну річ, — каже вона, — це те, чи я помру тоді, коли мені відведено, чи в якійсь лікарні. У лікарні — це буде задовго. Мій час — тепер, Долорес. Мені остогидло бачити обличчя чоловіка по кутках, коли я ослаблена й поплутана. Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той «корвет» із кар’єру при місячнім світі і як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку…