Долорес Клейборн

Селена троха розказувала про курси, які вела в коледжі Олбені, — то було ше до того, як вона переїхала в Нью-Йорк і стала лиш тим займатися, шо писала, — а далі стихла. Ми з нею носили тарелі, як я раптом шось вчула. Я скоро обернулася і ввиділа, шо вона дивиться на мене тими темними очима. Я могла би сказати вам, шо читала її думки, — батьки деколи так можуть зі своїми дітьми, знаєте, — але, якшо чесно, мені того й не треба було. Я знала, про шо вона думає, знала, шо то їй так і не пішло з голови. В неї в очах я ввиділа ті самі питання, шо були там дванадцять років тому, як вона підійшла до мене в городі, між бобів і вогирків: «Ти шось йому зробила?» і «То я винна?», і «Скільки мені за то розплачуватися?»

Енді, я підійшла до неї й обняла. Вона мене також обняла, але її тіло було дерев’яне — тверде, як кочерга, — і тогди я й відчула, шо з дому пішло життя. Як останній віддих вмираючого. Думаю, Селена то також відчула. Джо-молодший нє. Він знимку з нашою хатою вставляє в деякі свої агітаційні листівки — так він виглядає «з народу», а люди то люблять, я так виджу, — але він не відчув, як то місце вмерло, бо він ніколи його сильно й не любив. Ну а чого би мав, Бога ради? Для Джо-молодшого та хата була просто місцем, куда він приходив після школи, де тато збиткувався над ним і називав слабаком, шо лиш у книжках сидить. Камберленд-голл, гуртожиток, де він жив, поки вчився, був для Джо-молодшого більше домом, ніж наша хата на Східній вулиці.

Але то був мій дім і дім Селени. Думаю, моя дівочка ше жила тут довгий час після того, як змила порохи Літл-Тола собі з черевиків. Думаю, вона тут жила в спогадах… у серці… в снах. У кошмарах.

Той затхлий запах — його ніяк не збудешся, як він уже в’ївся.

Я сиділа коло відкритого вікна, шоби троха подихати морським бризом, а тогди в мене з’явилося якесь дивне чуття, і я вирішила, шо треба позамикати двері. З вхідними дверми було легко, але шпінгалет на задніх був таки норовистий, шо ніяк не давався, доки я не чвиркнула туда троха «трі-ін-ваном». Нарешті він повернувся, і я зрозуміла, чого він такий упертий, — просто через іржу. Я деколи бувала у Віри по п’ять-шість днів, але всьо одно не пам’ятала, коли останній раз задумувалася, шоби замкнути свою хату.

Як про то подумала, мені всьо всередині перекрутило. Я пішла в спальню, лягла й накрила голову подушкою, як колись, як була малою і мене рано відправляли спати, бо була неслухняна. Я плакала, і плакала, і плакала. Я й повірити не могла, шо в мені стілько сліз. Я плакала за Вірою, Селеною і малим Пітом. Може, навіть за Джо плакала. Але здебільш через себе саму. Я плакала, доки мені не забило ніс, а живіт не зачало крутити. Нарешті заснула.

Як устала, було темно і дзвонив телефон. Я встала й навпомацки дойшла до вітальні, шоби взяти трубку. Лиш-но сказала «Алло», як хтось — якась жінка — каже: «Ти не мала права її вбивати. Надіюся, ти то знаєш. Якшо тебе не зловить закон, то ми зловимо. Ти не така мудра, як думаєш. Нам тут не треба жити з душогубами, Долорес Клейборн. Поки ше є на острові достойні християни, які такого не дозволять».

У голові в мене було всьо заплутано, і я перше подумала, шо то мені сниться. Доки допетрала, шо не сплю, вона кинула трубку. Я пішла до кухні, хтіла покласти варитися каву чи, може, пива з холодильника взяти, як знов задзвонив телефон. Того разу то також була жінка, але інакша. В неї з рота відразу полетіла всіляка погань, то я скоро кинула трубку. На мене знов найшло бажання плакати, але дідька лисого, шоб я через то ревіла. Замість того витягнула телефонний дріт зі стіни. Я пішла на кухню і взяла собі пиво, але воно мені було недобре, то я вилила майже всю банку в умивальник. Думаю, насправді мені хтілося троха скотчу, але, відколи вмер Джо, в мене в хаті не було ні краплі чогось моцного.

Я набрала стакан води, але виявила, шо не стерплю її запах — пахло монетками, які якась дитина весь день носила в пітнім кулачку. Тут я згадала той момент в ожиннику — як той запах дойшов до мене легким вітерцем, — і від того я згадала ту дівочку з рожевою помадою і в смугастім сарафані. Я подумала про то, як мені в голову прийшло, шо жінка, якою вона виросла, в якійсь біді. Я подумала, як вона і де вона, але ні разу не загадалася, чи вона взагалі була, якшо розумієте. Я то знала. Знала, шо вона є. Ніколи в тім не сумнівалася.

Але то було неважливо. Розум мій знов кудась занесло, а язик і за ним, як маленька овечка Мері. Я зачинала говорити, шо вода з мого кухонного крана вже нічим мені не помагала, так само як найліпший «Бадвайзер», — навіть пара кубиків льоду не забирала той мідний запах, — і врешті я сіла дивитися якусь дурну комедійну програму й пити гавайський пунш, шо тримала в холодильнику для хлопців-двійнят Джо-молодшого. Я собі розігріла телевечерю, але не мала апетиту й викинула її в помиї. Замість того взяла собі ше один гавайський пунш — взяла собі у вітальню і просто сіла перед телевізором. Після одної кумедії була друга, але я ні краплі різниці не виділа в них. Певно, того шо не дуже уважно дивилася.