Долорес Клейборн

І я питала не для того, шоби кинутися подаватися на кредитки й заказувати шось із «Сірза», — то шоби ви собі не думали. У мене була ліпша причина. Я знала, шо число людей, шо будуть думати, ніби я сама її вбила, напев­но, буде рости з кожним доляром, шо вона мені лишила, і хтіла знати, наскілько ж всьо буде зле. Я прикидала собі, шо вийде десь шістдесят-сімдесят тисяч долярів… хоч він і сказав, шо вона лишила троха грошей притулку, то я собі думала, того сума буде й менша.

І мене ше дешо кусало — кусало, як червневий ґедзь, шо всідається на шию. Шось дуже неправильно було зі всією тою пропозицією. Але я ніяк не могла розібратися, шо саме, — так само як не могла допетрати, хто такий той Ґрінбуш, як секретарка перший раз його назвала.

Він шось сказав, шо я не до кінця розібрала. По звуку було як тра-ля-ля-районі-тридцяти-мільйонів-доларів.

— Шо ви сказали, шановний? — питаюся я.

— Що після суду в спадкоємних справах, судових витрат та інших незначних зборів загальна сума має бути в районі тридцяти мільйонів доларів.

Рука з телефоном зачала здаватися такою, як ото коли встаєш і розумієш, шо майже всю ніч на ній проспала… оніміла всередині й пощипує по краях. Ноги мені так само поколювало, і світ ніби знов став весь зі скла.

— Перепрошую, — кажу я. Я чула свій голос дуже добре й дуже чітко, але не могла пристати до жодного слова, шо звідти злітало. То просто був якийсь ляскіт, як віконниця під вітром. — Тут не дуже добрий зв’язок. Мені здалося, ви шось там сказали і було слово «мільйони».

Далі я засміялася, шоби показати, шо розумію, яка то дурниця, але десь у душі я, певно, подумала, шо нема там ніц дурного, бо то був найфальшивіший сміх, шо я коли-небудь від себе чула. «Хо-хо-хо» — так він звучав.

— Я і сказав «мільйони», — каже він. — Як на те пішло, я сказав «тридцять мільйонів».

І знаєте, думаю, він би й сам засміявся, якби я ті гроші отримувала не з Віриної смерти. Я думаю, він був збуджений — під тим сухим манірним голосом він був збу­джений шо капець. Він певно чувся як Джон Берсфорд Тіптон, той багач, шо колись у тій старій програмі роздавав мільйони направо і наліво. Він хтів мій бізнес, частково суть була в тім, — я собі чула, шо гроші для таких, як він, — то як електричні поїзди, і він не хоче, шоби таку велику інсталяцію, як у Віри, від нього забирали, — але думаю, більше його веселило то, як я белькотала.

— Я не розумію, — кажу я, і голос мій уже був такий слабкий, шо я себе ледве чула.

— Думаю, я знаю, як ви почуваєтеся, — каже він. — Сума вельми істотна, і, звісно, знадобиться час, щоб до неї звикнути.

— Скілько там насправді? — питаю я в нього, і того разу він таки засміявся. Якби він був десь, шоби я могла до нього піти, я би, Енді, зарядила йому по сідалу.

Він знов мені сказав «тридцять мільйонів доларів», і я весь час думала, шо як рука мені далі так німітиме, то я впущу трубку. І я зачала панікувати. Так, гейби хтось був у мене в голові, крутив навколо сталевим кабелем. Я думала «тридцять мільйонів доларів», але то були лиш слова. Коли я попробувала уявити, шо ж вони значать, то єдине, шо мені в голові уявилося, то як у коміксах про Скруджа Макдака, які Джо-молодший читав малому Пітові, як тому було чотири чи п’ять рочків. Я ввиділа величезне сховище, де повно монеток і купюр, але замість Скруджа Макдака, шо гребе в тій усій грошві з гетрами на перетинчастих лапках і з круглими окулярами на дзьобі, я виділа себе у своїх спальних тапках. Далі та картинка пропала, і я подумала про то, якими очима Семмі Марчант дивився то на качалку, то на мене, то знов на качалку. Вони були як у Селени тогди на городі, зовсім темні, і в них було повно питань. Далі я згадала жінку, шо подзвонила по телефону і сказала, шо є ше на острові достойні християни, які не мусять жити з убивцями. Стало цікаво, шо та жінка зі своїми коліжанками будуть думати, як узнають, шо після смерти Віри я діста­ла тридцять мільйонів долярів.

— Ви не можете такого зробити! — кажу я, троха здичі­ло. — Чуєте мене? Ви не можете заставити мене то взяти!

Тут уже прийшла його черга сказати, шо він не дуже добре чує — шо десь на лінії погане з’єднання. Я також анітроха не була здивована. Коли такі люди, як Ґрінбуш, чують, шо хтось каже, шо їм не треба тридцятимільйонну купу долярів, то відразу думають, шо ну точно шось не так з апаратурою. Я розкрила рота, шоби знов сказати йому, шо він має їх забрати, шо може віддати то всьо до останнього цента новоанглійському «Дому для маленьких блукальців», аж раптом розкумекала, шо ж з тим усім не так. До мене не просто дойшло. Воно мені звалилося на голову, як палета цегли.

— Дональд і Гельґа! — кажу я. По голосу я була ніби учасниця телепрограми, яка згадала правильну відповідь в останню секунду бонусного туру.

— Перепрошую? — питає він, якось обачно.