Долорес Клейборн

— Її діти! — кажу я. — Її син і донька! Ті гроші їхні, а не мої! Вони ж родичі! А я просто домашня робітниця зачухана!

Далі настала така довга пауза, шо я вже була певна, шо його від’єднало, і абсолютно через то не пошкодувала. Чесно вам скажу, я чуть не вмлівала. Я вже хтіла кинути трубку, як учула його дивний беземоційний голос:

— Ви не знаєте.

— Шо не знаю? — крикнула я йому. — Я знаю, шо в неї є син Дональд і донька Гельґа! Знаю, шо вони були надто сиромудрі, аби сюда приїжджати, але вона все тримала для них місце, хоч, думаю, вони не настілько сиромудрі, шоби не поділити таку купу грошей тепер, як вона вже вмерла!

— Ви не знаєте, — знов сказав він. А далі, ніби питався шось сам у себе, а не в мене, він каже: — Чи могли ви не знати, після стількох років роботи в неї? Могли ж? Невже Кенопенскі вам не сказав? — І не встигла я вставити своїх п’ять ґрейцарів, як він зачав сам на свої дурні запитання відповідати. — Ну звісно ж, це можливо. Була лише коротка замітка на внутрішній сторінці місцевої газети наступного дня, але так то вона все, що могла, приховала — тридцять років тому таке можна було зробити, якщо готова заплатити за такий привілей. Не впевнений, що навіть були некрологи. — Він спинився, а далі каже, гейби шойно виявив шось нове — шось важливе — про когось, кого знав усе життя: — Вона говорила про них так, наче вони живі, правда ж? Усі ці роки!

— Шо ви там мелете? — крикнула я йому. Я відчула, як мені в животі спускається ліфт, і раптом у мене в голові зачали складатися всілякі речі — всілякі дрібниці. Я не хтіла, шоби вони складалися, але воно всьо одно далі так тривало. — Ну само собою вона говорила про них так, ніби вони живі! Вони ж живі! У нього компанія продажу нерухомості в Аризоні — товариство «Золотий захід»! А вона дизайнерка суконь у Сан-Франциско… модний дім «Ґейлорд»!

Але от Віра все читала ті великі історичні романи в м’яких обкладинках з жінками в коротких сукенках, які цілують хлопів без сорочок, і назва тої серії була «Золотий захід» — угорі кожної так було написано маленькою блискучою смужкою. І тут мені ше зразу згадалося, шо вона народилася в містечку Ґейлорд, штат Міссурі. Мені хтілося думати, шо там інакша назва — Ґейлон чи, може, Ґейлсберґ, — але я знала, шо нє. Але всьо одно, може, її донька назвала свою компанію сукенок на честь містечка, звідки її мама… так я собі говорила.

— Панно Клейборн, — каже Ґрінбуш низьким, троха знервованим голосом, — чоловік пані Донован загинув у нещасному випадку, коли Дональду було п’ятнадцять, а Гельзі тринадцять…

— Я це знаю! — кажу я, ніби хтіла, шоби він повірив, шо як я знаю то, то точно знаю всьо.

— …і як наслідок між пані Донован і дітьми виникла значна неприязнь.

То я також знала. Пам’ятаю, як люди поговорювали, які діти тихі, коли приїхали на День пам’яти в 1961-му, як завжди вліті, на острів, і як люди казали, шо тепер їх трьох разом і не видно ніколи, шо дивно, як згадати наглу смерть пана Донована за рік до того. Зазвичай шось таке людей зближує… хоча, може, міські люди троха інакші в тих питаннях. А далі я ше дешо згадала, шось, шо Джимі де Віт сказав мені того року восени.

— У них була страшна сварка в ресторані після Четвертого липня в 1961-му, — кажу я. — На другий день обоє малих поїхали. Я пам’ятаю, як той жеребець — Кенопенскі тобто — віз їх на материк на великім моторнім судні, шо в них тогди було.

— Так, — сказав Ґрінбуш. — Так склалося, що я знаю від Теда Кенопенскі, що стало приводом для тієї сварки. Тієї весни Дональд отримав водійські права, і пані Донован подарувала йому на день народження автомобіль. Дівчинка, Гельґа, сказала, що вона також хоче авто. Віра — пані Донован — начебто спробувала пояснити доньці, що це дурна ідея, що немає сенсу купувати авто без водійських прав, а вона не зможе їх отримати до п’ятнадцяти років. Гельґа сказала, що, може, це й діє в Мериленді, але не в Мейні, — що вона може їх тут здобути і в чотирна­дцять… а їй і було чотирнадцять тоді. Це може бути правдою, панно Клейборн, чи то просто підліткові вигадки?

— Тогди так і було, — кажу я, — хоч теперка має бути як мінімум п’ятнадцять років. Пане Ґрінбуш, машина, яку вона купила малому на день народження… то був «корвет»?

— Так, — каже він, — «корвет». Звідки ви знаєте, панно Клейборн?

— Певно, десь виділа знимку, — сказала я, але ледве чула свій голос. Зато я чула голос Віри. «Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той “корвет” із кар’єру при місячнім світі, — сказала вона мені, як вмирала на сходах. — Обридло бачити, як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку».

— Дивно, що вона десь тримала таку фотографію, — сказав Ґрінбуш. — Бачте, Дональд і Гельґа загинули в тому автомобілі. Це сталося в жовтні 1961-го, майже через рік після смерті їхнього батька. Здається, за кермом була дівчинка.