Долорес Клейборн

Я швендяла навколо великої білої брили між дровітнею та ожинником, ставала на трошки, аби глянути в ті зарості й послухати, як у тих колючих гілляках деренчить вітер. Я виділа лиш білу цементну кришку. Від її вигляду я вся тряслася, ніби від сильної застуди чи грипу. Я пройшла через Росіянську лужину, а далі пішла туда, де на Східнім розі закінчується вулиця. Я там троха постояла, шоби вітер з океану порозвівав мені волосся і вимив мене, як усе, а далі спустилася по сходах.

Йой, та не переживай ти так, Френку, — шнурок згори на них і та табличка з попередженням досі на місці. Я просто вже не так переживала через ті благі сходи після всього, шо пережила.

Я спустилася в самий низ, переходила з одного боку на другий, доки не дойшла до брил унизу. Старий міський док — шо старожили називали Сіммонсів док — там колись був, знаєте, але ніц уже від нього не лишилося тепер, крім пари стовпців і двох залізних кілець, забитих у граніт, поіржавілих і вбогих. Вони десь так виглядають, як я собі уявляю очниці в черепі дракона, якби були такі штуки. Як була мала, купу разів у тім доку рибу ловила, Енді, і, певно, думала, шо він там усе буде, але кінець кінцем море забирає всьо.

Я сіла на нижній сходинці, погойдала кальошами і так і просиділа сім годин. Я дивилася, як відбуває приплив і як знов прибуває майже до кінця, доки я вже збира­лася йти.

Перше я пробувала думати про гроші, але не могла на тім зосередитися. Може, люди, в яких таке багатство ціле життя є, вдатні до того, але я нє. Кожний раз, як я пробувала, то виділа перед собою Семмі Марчанта, шо дивиться перше на качалку… а так на мене. Ото всьо, шо ті гроші для мене тогди значили, Енді, і всьо, шо вони значать мені тепер, — Семмі Марчант дивиться на мене темним поглядом і каже: «Думав, вона не може ходити. Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес».

Затим подумала про Дональда з Гельґою.

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, — кажу я просто так, коли сиділа там і махала ногами так близько до прибулих хвиль, шо їх мені деколи забризкувало грудками піни. — Здуриш два — ганьба мені.

Але вона мене ні разу не здурила… очі її мене не дурили.

Пам’ятаю, як якось мені стрілило — одного дня в кінці шістдесятих то, здається, було, — шо я їх ні разу не виділа, жоднісінького разу, відколи дивилася, як той жеребець вивіз їх на материк тогди в липні 1961-го. І то мене шось так стривожило, шо я порушила своє давнє правило ніколи про них не говорити, якшо Віра не згадає перша.

— Віро, як там діти? — спитала я її — слова мені зірвалися з язика скоріше, ніж я про них подумала, — Бог-свідок, так вони просто й вискочили. — Як вони там насправді?

Пам’ятаю, шо вона тогди сиділа у вітальні, в’язала в кріслі коло еркерів, і як я спитала, вона перестала то робити й подивилася на мене. Того дня сильно сонце світило, заліплювало їй лице ясною потужною смугою, і шось було страшне в тім, як вона виглядала, таке страшне, шо якусь секунду я думала, шо закричу. Як той гін мені минув, я зрозуміла, шо то її очі. У неї були глибоко посаджені очі, чорні кола в тій смузі сонця, де всьо друге було яскраве. То були його очі, як він дивився на мене з дна криниці… як чорні камінчики чи вуглинки, забиті в біле тісто. В ті пару секунд я ніби мару ввиділа. Далі вона троха порухала головою, і то знов була Віра, сиділа й виглядала так, гейби вчора забагато випила. Якби так, то би був не перший раз.

— Відверто кажучи, Долорес, не знаю, — сказала вона. — Ми як чужі.

То всьо, шо вона сказала, а більше й не треба було. У всіх тих історіях, які вона розповідала про їхні життя, — видуманих історіях, тепер я знаю, — не було стілько, скілько в тих трьох словах: «Ми як чужі». Багато часу, шо я сьогодні просиділа в Сіммонсовім доку, я думала про то, яке ж то страшне слово. «Чужі». Від самого звуку мене аж трясе.

Я сиділа й перебирала ті старі кісточки по одній, а далі відложила їх і встала з місця, де більшу частину дня пробула. Я вирішила, шо мені вже й однаково до того, шо ви чи ше хтось думаєте. Видите, вже всьо скінчилося — для Джо, для Віри, для Майкла Донована, для Дональда з Гельґою… і для Долорес Клейборн так само. Так чи інак, але всі мости між тим, шо було тогди, і тим, шо є тепер, згоріли. Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам’ять, і вона як корабель-привид — якшо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде.

Але як про то всьо забути, всьо одно цікаво, як воно всьо вийшло, нє? Пам’ятаю, шо було в мене в голові, як я встала й обернулася до тих благих сходів, — то саме, шо там було, як Джо витягнув руку з криниці й майже потягнув мене за собою: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї. Як я трималася за то старе шершаве поруччя і вирішила піднятися назад тими сходами (то, звісно, якшо вони мене витримають другий раз), мені здавалося, шо то нарешті сталося і шо я все знала, шо так воно буде. Мені просто забрало троха більше часу, аби впасти у свою яму, ніж Джо — у його.