Долорес Клейборн

Віра так само мала яму, в яку мала впасти, — і якшо я і маю за шось дякувати, то за то, шо мені не прийшлося мріяти, аби діти мої знов були живі, як їй… хоча деколи, як говорю з Селеною по телефону й чую, як вона з’їдає слова, то думаю, чи може хтось із нас втекти від болю і журби в наших життях. Я не змогла її здурити, Енді, — ганьба мені.

Але всьо одно я прийму, шо можу, стисну зуби так, шоби виглядало як усмішка, як я все робила. Я стараюся не забувати, шо двоє з трьох моїх дітей дотеперка живі, шо вони успішніші, ніж хто-небудь на Літл-Толі міг собі уявити, як вони були малечею, і успішніші, ніж могли би бути, якби їхній недотато не втрафив у нещасний випадок вдень двадцятого липня 1963 року. Бачте, життя — то вам не або-або, і якшо я колись забуду бути вдячною, шо моя дівочка й один із двох хлопчиків живі, а Вірині дівочка й хлопчик померли, то прийдеться мені роз’яснити про гріх невдячності, як я стану перед престолом Всевишнього. Я цього не хочу робити. У мене й так багато всього на совісті — та й, певно, на душі також. Але слухайте мене і вчуйте, якшо більше ніц не вчуєте: всьо, шо я зробила, я робила з любови… любови, яку фактична мама має до своїх дітей. То найсильніша любов, шо є на світі, але і найсмертоносніша. Нема такої суки на світі, як мама, шо боїться за своїх дітей.

Як дойшла знов до вершини сходів і стала на майданчику коло захисного шнурка, то згадувала свій сон — сон про то, як Віра все подає мені тарелі, а я їх друляю. Я подумала про звук тої каменюки, як вона врізалася йому в лице і як ті два звуки — то один і той самий.

Але найбільше думала про себе й Віру — двох сук на маленькім куску каміння коло берегів Мейну, які за останні роки більшість часу прожили вкупі. Я думаю про то, як ті дві суки разом спали, коли старшій ставало страшно, і як вони відбували роки в тій великій хаті, дві суки, які більшість часу гаркали одна на другу. Я думала, як вона здурила мене і як я далі здурила її, і як кожна з нас тішилася, як вигравала у свою чергу. Я думала про то, яка вона була, як на неї нападали ковтунці, як кричала і як тряслася, ніби звір, якого загнало в кут більше створіння, шо хоче роздерти його на куски. Згадала, як залазила до неї в ліжко й обіймала, чула, як вона трясеться, ніби тоненьке скло, яке хтось цюкнув ручкою ножа. Я була чула її сльози в себе на шиї, чесала її рідке сухе волосся і приказувала: «Тихенько, дорога моя… тихенько. Ті дурні ковтунці вже попропадали. Ти в безпеці. В безпеці зо мною».

Але шо я, Енді, виявила, то то, шо вони ніколи не пропа­дають назовсім, ніколи. Думаєш, шо прогнала їх, шо попри­бирала їх усіх геть і ніде нема жодного ковтунця з порохів, аж тут вони вертаються, подібні на лиця, все подіб­ні на лиця, і лиця ті, на які вони подібні, — то все ті лиця, які більше ніколи не хочеш видіти, хоч у сні, хоч при тямі.

Я також думала про то, як вона лежала на сходах і казала, шо змучилася, хоче, аби все скінчилося. І як я стояла там, на тім ветхім майданчику в мокрих кальошах, то добре знала, чого я вибрала бути на тих сходах, шо так уже прогнили, шо навіть малі паливоди на них не бавляться, коли канікули або прогулюють уроки. Я так само змучилася. Я прожила своє життя настілько добре, наскілько могла, як я собі то добро розумію. Ніколи роботи не встидалася, не відговорювалася від того, шо мала робити, навіть як то були якісь страшні речі. Віра була права, як сказала, шо деколи жінка мусить бути сукою, аби вижити, але бути сукою — тяжка робота, я кажу світові, шо так воно є, і я так змучилася. Я хтіла з тим скінчити, і мені сяйнуло, шо ше не пізно спуститися по тих сходах і шо я не мушу того разу спинятися внизу… якшо не хочу.

І тут я знов її вчула — Віру. Вчула її, як тогди коло криниці, не просто в голові, а у вухах. Того разу було набагато страшніше, я вам кажу. В шістдесят третім вона хоч жива була.

— Про що ти можеш думати, Долорес? — питає вона тим гордовитим голосом «поцілюй-мене-в-гузицю». — Я заплатила вищу ціну, ніж ти. Я заплатила найвищу ціну, яка хоч комусь відома, але я все одно жила далі з тим, що мені вділено було. І не просто жила. Як ковтунці й сни про те, що могло би бути, стали єдиним, що в мене ли­шилося, я взяла ті сни і зробила їх своїми. Ковтунці? Ну, може, врешті-решт вони таки перемогли мене, але я з ними купу років до того прожила. Тепер у тебе парочка своїх з’явилася, але якщо ти втратила ту хоробрість, що була в тебе в день, коли ти мені сказала, що звільнити ту Джолендерку — то паскудство, вперед. Розганяйся і стрибай. Бо без твоєї сміливості, Долорес Клейборн, ти просто ще одна дурна стара баба.