Долорес Клейборн

Він далі говорив, але я його майже не чула, Енді, — голова була зайнята тим, шо закривала пропуски, і то так скоро, шо я думаю, певно, знала, шо вони мертві… десь глибоко-глибоко я мусіла то знати від самого початку. Ґрінбуш сказав, шо вони випили і гнали тим «корветом» більше ніж сто миль на годину, і тут дівка пропустила поворот і влетіла в кар’єр. Сказав, обоє, скоріше за все, загинули ше до того, як та модна двомісна машина затонула на дно.

Сказав також, шо то був нещасний випадок, але я, певно, знала троха більше про такі випадки, ніж він.

Може, і Віра також знала, шо сварка, яка в них була того літа, ніхера не стосувалася того, чи дістане Гельґа мейнівські права. То просто була найзручніша кістка, яку вони могли погризти. Як Маколіф спитався мене, про шо ми з Джо сварилися перед тим, як він взявся мене душити, я сказала, шо зверху гроші, а знизу пиятика. Але верхівки сварок у людей здебільш сильно відрізняються від того, шо на дні, як я примітила, і може так бути, шо насправді вони того літа сварилися через то, шо трафило Майкла Донована рік тому.

Вона з тим жеребцем вбили того хлопа, Енді, — вона ну фактично сама мені то сказала. І її так само не зловили, але деколи в сім’ях люди самі складають головоломку так, як закон не може. Наприклад, такі як Селена… і, певно, такі як Дональд і Гельґа Доновани. Цікаво, як вони дивилися на неї тим літом, перед тою сваркою в «На гавані» і їхнім останнім від’їздом з Літл-Тола. Я все пробувала і пробувала згадати, які в них були очі, коли вони дивилися на неї, чи не такі, як у Селени, як вона дивилася на мене, але просто не могла пригадати. Може, з часом і згадаю, але то не то, на шо я сильно чекаю, якшо ви мене розумієте.

Я точно знаю, шо шістнадцять — то замало років для такого малого чортяки, як Дон Донован, аби мати водійські права, — дуже замало, курча, — а як сюда додати ше й скору дорогу тачку, то катастрофа гарантована. Вірі ставало розуму, аби то знати, але вона, певно, була до всирачки настрашена. Батька їхнього вона, може, і ненавиділа, але сина любила, як саме життя. Я то точно знаю. Але всьо одно вона зробила такий подарунок. Яка би тверда вона не була, та вложила йому в кишеню ракету, і Гельзі так само, як виявилося, а він ше навіть не в передостаннім класі вчився та лиш голитися зачав. Я думаю, то через провину, Енді. А може, я хочу думати, шо то лиш провина, бо не хочеться уявляти, шо там і страх був, шо така парочка багатеньких діток може шантажувати свою маму через смерть батька, шоби та їм купувала всьо, шо схочеться. Насправді я так не думаю… але таке може бути, знаєте. Таке можливо. У світі, де чоловік може місяцями тягнути свою доньку собі в постіль, я думаю, всьо може бути.

— Вони мертві, — сказала я Ґрінбушеві. — От шо ви мені хочете сказати.

— Так, — каже він.

— Вони вже давно загинули, більше ніж тридцять років як, — кажу я.

— Так, — знов каже він.

— І всьо, шо вона мені про них говорила, — кажу я, — то брехня.

Він ше раз прокашлявся — той хлоп знаний прокашлювач, якшо сьогоднішня моя з ним балачка — то типова річ, — а як заговорив, то звучав дуже, бляха, по-людськи.

— Що вона вам про них розповідала, панi Клейборн? — питає він.

І як я так про то подумала, Енді, то зрозуміла, шо вона мені до чорта багато розповідала, зачинаючи з літа шістдесят другого року, як приїхала на десять років старша і на двадцять фунтів легша, ніж рік тому. Пам’ятаю, вона розказувала, шо Дональд із Гельґою можуть приїхати на острів на серпень і шоби я перевірила, чи стане нам вів­сянки «Квейкер», бо вони лиш її на сніданок і їли. Пам’я­таю, як вона знов приїхала в жовтні — то була та осінь, як Кеннеді й Хрущов вирішували, підриватимуть вони всьо до чортової матері чи нє, — і сказала мені, шо далі я її видіти буду частіше. «Сподіваюся, і дітей також», — сказала була вона, але шось в її голосі, Енді… і в очах…

Я більше про очі її думала, як стояла там із телефоном у руці. За всі ті роки вона купу мені всіляких речей розповіла язиком, про то, як вони вчаться, шо роблять, з ким зустрічаються (Дональд одружився і мав двох дітей, за словами Віри, а Гельґа вийшла заміж і розлучилася), але я зрозуміла, шо з літа 1962-го її очі розповідали мені одну й ту саму штуку, раз по раз: вони мертві. Ая… але, може, не зовсім мертві. Не зовсім, якшо є одна кощава непоказна домашня робітниця на острові коло берегів Мейну, яка досі думає, шо вони живі.

Звідти я в голові стрибнула в літо 1963-го — літо, коли я вбила Джо, літо затемнення. Вона була так зачарована тим затемненням, але не просто того, шо таке стається раз у житті. Нє-нє. Вона так у тім кохалася, бо думала, шо воно поверне Дональда й Гельґу назад у Соснину. Вона ж мені то стілько разів повторювала. І та штука в неї в очах, та штука, шо знала, шо вони мертві, на якийсь час пропала весною і на початку літа того року.