Долорес Клейборн

— Я вже вам сказала то, шо знаю, — кажу я. — Він напився, поки ми чекали на затемнення. Я йому канапку зробила, думала, то його троха витверезить, але нє. Він став кричати, далі душити мене і троха лупцювати, то я й пішла на Росіянську лужину. Як вернулася, його не було. Думала, він до когось із приятелів пішов своїх, але весь той час він був у криниці. Може, хтів піти коротшою дорогою. Може, навіть пішов шукати мене, хтів вибачитися. Того я вже ніколи не взнаю… може, воно й так. — Я пильно на нього глипнула. — Самі троха своїх лікарств попробуйте, докторе, пане Маколіф.

— Не переймайтеся порадами, добродійко, — каже Маколіф, а ті червоні плямки в нього на щоках горять так, шо аж ну. — Чи щасні ви, що він помер? Ви мені скажіть!

— А чорти би вас ухопили, шо то взагалі має до того, як він вмер? — питаюся я. — Господи-Боже, шо у вас у голові?

Він не відповів — лиш узяв свою трубку в руку, яка лиш трошечка тряслася, і далі взявся її палити. Більше він ніц мене не питався. Останнє, шо мене в той день спитали, то було від Ґеррета Тібодо. Маколіф того не питав, бо то не було важливо, як мінімум йому. Але то шось значило для Ґеррета, і навіть більше для мене, бо як я в той день вийшла з міської канцелярії, ніц не скінчилося. Можна було сказати, як я вийшла, то всьо лиш зачиналося. То останнє питання і то, як я на нього відповіла, дуже багато значило, бо зазвичай то, шо в судовій залі навіть не згадують, про то найбільше шепчуться через тини, поки жінки вішають шмаття, чи на човнах, коли ловлять лобстерів і хлопи сидять спинами до стернових рубок та обідають. Від того в тюрму, може, й не підеш, але через них тебе місто може й повісити.

— Бога ради, нашо ти йому взагалі купила то віскі? — якось аж проблеяв Ґеррет. — Шо тобі зайшло, Долорес?

— Я думала, він мене не буде чіпати, як троха вип’є, — сказала я. — Думала, ми зможемо посидіти тихо-мирно, подивитися на затемнення і він мене не буде чіпати.

Я не плакала, по-справжньому нє, але відчула, як по щоці потекла одна сльоза. Деколи думаю, шо причина, як я змогла далі тридцять років прожити на Літл-Толі, — то та одна сльоза. Якби не вона, мене би вижили звідси своїми шепотіннями, зачіпками й пальцями за спиною — ая, кінець кінцем, вони ше можуть. Я баба моцна, але не знаю, чи є хто аж така моцна, шоби тридцять років витримувати поговори й анонімні записки, як то «Тобі душогубство з рук зійшло». Такі мені приходили — і я більш-менш знаю, хто їх слав, хоч уже толку з того, як стілько років минуло, — але й ті перестали, як восени того року знов зачалася школа. Того, певно, можна сказати, шо більшою частиною життя і тим, шо я тут зара’ роблю так само, я завдячую тій одній сльозі… і Ґерретові за то, шо він розніс, шо серце в мене не настілько кам’яне, троха я таки за Джо поплакала. І там не було ніякого розрахунку, навіть не думайте собі таке брати в голову. Я думала про то, як мені шкода, шо Джо прийшлося так помучитися, як ото повів той дженджикуватий шотландець. Хоч скілько він усього наробив і як я його стала ненавидіти, відколи взнала, до чого він там пхається з Селеною, я точно не хтіла, аби він мучився. Я думала, він упаде і зразу вмре, Енді, — Христом-Богом клянуся, я думала, шо він умре відразу.

Бідний старий Ґеррет Тібодо почервонів, як дорожній знак. Він вирвав кусок «клінекса» з коробки на столі та якось тицьнув мені, а голову відвернув, — я собі думаю, чекав, шо після першої сльози полиє фонтан, — а потому вибачився, шо влаштували мені «такий стресовий допит». Можу закластися, шо то було, певно, найскладніше слово, яке він знав.

Маколіф на то видав лиш таке «гем-м-м-м!», сказав шось про то, шо буде на виголошенні висновків дізнання, шоби послухати, як зафіксують моє свідчення, і пішов собі — крадькома так вийшов, якшо чесно, але дверима за собою так лупнув, шо аж скло задзвеніло. Ґеррет зачекав, доки той зовсім піде, далі провів мене до дверей, тримав мене за руку, але всьо одно не дивився (то, по правді, було троха смішно) і весь час шось бурмотав. Не знаю, шо він там бурмотав, але, думаю, то так Ґеррет вибачався. В того хлопа було м’яке серце, і він не міг дивитися, як хтось сумує, за то я ручаюся… і ше шо скажу за Літл-Тол: де би ше такий хлоп міг не лиш пробути констеблем майже двадцять років, але ше й дістати вечерю в кафе на свою честь і овації в день, як нарешті пішов на пенсію? Я вам скажу, шо думаю: місце, де добросердий хлоп зміг стати головним правоохоронцем, — то не таке вже погане місце, аби там пожити. Абсолютно. Та всьо одно я ніколи так не раділа звуку закритих дверей за мною, як у день, коли то зробив Ґеррет.

Значить, то було страшне тяжко, і висновки дізнання на другий день навіть не дорівнялися. Маколіф питався мене багато того самого, і питання були тяжкі, але вони вже на мене так не тиснули, ми обоє то знали. Та моя одна сльоза — то дуже добре, але питання Маколіфа — а ше то, шо всі виділи, який він злий на мене, — багато доклалися до того, шо всі на острові зачали про то балакати. Ну але шо ж. Всьо одно би говорили, хіба нє?