Долорес Клейборн

Він був щирий бондовий[25] шотландець, який опинився в цих краях відразу, як скінчилася Друга світова, гей-гу берр[26] і всьо таке. Думаю, він, певно, був громадянином Америки, бо докторував і мав посаду окружну, але було добре чути, шо він нетутешній. Але мені то не важило. Я знала, шо прийдеться з ним стрітися, хоч американець він, хоч шотландець, хоч який безбожник-китайоза.

У нього було сніжно-біле волосся, хоч йому й сорок п’ять не було ше, і такі яскраві й різкі сині очі, шо виглядали, як біти на дриль. Як дивився на тебе, то ніби прямо в голову тобі заглядав і складав там думки за алфавітом. Лиш-но я ввиділа, шо він сидить за столом коло Ґеррета, і вчула, як закриваються двері в решту міської канцелярії, знала, шо то, шо буде на наступний день на материку, то і яйця виїденого не варте. Реальне дізнання буде робитися тут, у тій дрібній конторі констебля, де на одній стіні висить календар «Вебер Ойл», а на другій — знимка Ґерретової мами.

— Вибачай, шо турбую тебе в час скорботи, — сказав Ґеррет. Він тер руки, троха нервував, то мені нагадало пана Піза в банку. Але в Ґеррета, певно, було більше мозо­лів на руках, бо звук, шо чувся, як він сував ними туда-­сюда, був гейби тонким наждаком совгали по сухій дошці. — Але доктор, пан Маколіф, має до тебе кілька запитань.

Зі збентеженого виду на лиці Ґеррета, коли той дивився на доктора, було видно, шо він сам не знає, які то запитання, і то мене настрашило ше більше. Мені не подобалося, шо гадки того спритного шотландця настілько серйозні, шо він тримає їх при собі й не дає бідному Ґеррету Тібодо можливості всьо пересрати.

— Прийміть мої щонайглибші кондоленції, мосьпані Сент-Джордж, — каже Маколіф тим своїм густим шотландським акцентом. Він був хлоп невеликий, але всьо одно такий компактний і кріпкий. Мав гарні вусики, такі самі білі, як волосся на голові, був вбраний у вовняний костюм-трійку і не був подібним на місцевих шо за говіркою, шо за виглядом. А ті сині очі свердлили мені чоло, і я ввиділа, шо він до мене ані краплі співчуття не має, шо би він там не балакав. А може, і до нікого він того чуття не мав… і до себе так само. — Я вельми, вельми спочуваю вашому безголів’ю та пені.

«Абсолютно, а якшо я в то повірю, ти мені ше порозказуєш, — подумала я. — Останній раз, шо ти шось там чував, то хіба як треба було в платний виходок зайти, а в тебе шнурочок на копійці тріснув». Але я зібралася з думками й не хтіла ніяк показувати, як мені страшно. Може, він зловив мене, а може, й нє. Мусите пам’ятати, я ж то думала, він мені скаже, шо як вони положили Джо на стіл у підвалі окружної лікарні та розчепірили йому пальці, звідти випав кусочок білого нейлону, клаптик жіночої комбінації. Таке могло бути, нехай, але я не збиралася скулюватися від його очей, шоб він із того тішився. А він звик до того, шо людям незручно, як він на них дивиться. Він то сприймав як належне й любив.

— Дуже вам дякую, — сказала я.

— Чи не були б ви такі ласкаві присісти, мосьпані? — питає він так, ніби ми в його кабінеті, а не в старого переляканого Ґеррета.

Я сіла, а він запитав, чи не даю я йому дозвіл закурити. Я сказала йому, шо лампа й так уже горить, наскілько я виджу. Він засміявся, ніби я шось смішне сказала… але його очі не сміялися. Він дістав із кишені піджака велику чорну трубку з вересу й набив її. Поки то робив, так само не відводив від мене очей. Навіть як затиснув її зубами і з трубки йшов дим, він весь час дивився на мене. Від того мене трясло, як ті очі так заглядали на мене через дим, і я знов подумала про Батисканський маяк — кажуть, шо він світить майже на дві милі, навіть уночі, коли туман такий, шо руками згрібай.

Я зачала троха щулитися від того погляду, хоч зов­сім не намірялася то робити, а далі подумала, як Віра Донован каже: «Маячня — чоловіки щодня вмирають, Долорес». Я подумала, шо Маколіф міг дивитися на Віру, аж доки в нього ті очі не повипадали би, а вона хіба, може би, ноги з одної на другу перехрестила. Від тої думки мене троха попустило, і я знов затихла. Лиш склала руки собі на сумці й чекала, доки він шось скаже.

Нарешті, як він увидів, шо я не впаду з крісла на коліна, шоби признаватися, шо забила свого чоловіка, — йому би, певно, сподобалося ше, шоби я ревіла, як гімнюшка, — він витягнув трубку з рота і сказав:

— Ви повідомили констеблеві, що саме внаслідок дій вашого чоловіка у вас на шиї облишилися ці синці, мосьпані Сент-Джордж.

— Ая, — кажу я.

— Що з ним сиділи на ґанку й обсервували затемнення, коли знічев’я у вас зав’язався конфлікт.

— Ая.

— І чи міг би я поцікавитися, про якого роду конфлікт ідеться?

— Зверха гроші, — кажу я, — знизу пиятика.

— Однак ви ж самотужки придбали йому алкоголь, яким він і довів себе в той день до кондиції сп’яніння, мосьпані Сент-Джордж! Чи ж не так?

— Ая, — кажу я. Я чула, шо хочу ше шось сказати, якось пояснити, але я того не зробила, хоч і могла. Якраз того Маколіф і хтів, розумієте? Шоби я знов летіла вперед. Шоби допояснювалася до якоїсь камери тюремної.