Долорес Клейборн

І на тім усьо. Ми більше про то ніколи не говорили, ні до того, як його найшли, ні після. Вона, певно, багато чула, шо про мене балакають, і на острові, і в школі, але більше ніколи вона ту тему зі мною не зачіпала. От тогди та холоднеча й зачала пробиратися, у той день на городі. І тогди між нами з’явилася перша тріщина в стіні, яку родини ставлять між собою і рештою світу. Відтогди вона лиш росла і росла, та тріщина. Вона мені дзвонить і пише, регулярно, як по годиннику, на тім вона знається, але ми всьо одно розділені. Ми як чужі. Всьо, шо я зробила, — то найбільше для Селени, не для хлопців чи через гроші, які їхній тато хтів украсти. Здебільш якраз через Селену я підвела його до смерти, і врятувати її від нього мені коштувало втратити найглибшу частину її любови до мене. Якось я чула, як тато каже, шо Бог, коли створив світ, то підсунув нам рохлю, і чим більше живу, тим більше розумію, шо він мав на увазі. І знаєте, шо з того найгірше? Деколи то смішно. Деколи настілько смішно, шо мусиш сміятися, навіть як усьо навколо тебе валиться.

Тим часом Ґеррет Тібодо і його закадичні братчики робили всьо, шо тільки можна, лиш не шукали Джо. Дойшло до того, шо я думала, мені прийдеться самій на нього натрафити, хоч як мені то не подобалося. Якби не гроші, я була би рада лишити його там, унизу, аж до Останньої сурми. Але гроші були в Джонспорті, лежали на банківськім рахунку з його іменем, і мені не хтілося чекати сім років, шоби його оголосили юридично загиблим і я могла їх дістати. Селена піде в коледж через троха більше ніж два роки, і їй треба буде троха тих грошей на початках.

Думка, шо Джо міг узяти ту пляшку в ліс за хатою і чи то стати в капкан чи під мухою десь упасти в темноті, поки йшов додому, нарешті зачала ходити поміж люду. Ґеррет заявляв, шо то його ідея, але в то мені страшенно тяжко повірити, бо я ж із ним у школу ходила. Одним словом. У четвер вдень він повісив на дверях муніципалітету таб­личку, шоби записувалися, хто хоче, і в суботу зрання — через тиждень після затемнення — зібрав пошукову групу із сорока чи п’ятдесяти чоловік.

Вони стали в шеренгу коло краю Високопутного лісу з боку Східного рогу й рухалися до нашої хати через ліси, а далі через Росіянську лужину. Я виділа, як вони проходять через ту лужину десь коло першої, сміються й шуткують, але сміху вже не було, як вони зайшли на нашу територію і в ожинник.

Я стояла коло вхідних дверей, дивилася, як вони підходять, а серце мені билося аж десь під горлом. Пам’ятаю, як думала, шо хоч Селени вдома нема — вона пішла до Лорі Ленґіл, — хоч якесь благо. Тогди я стала думати, шо через усі ті чагарі вони скажуть просто, шо хай то всьо йде до сраки, і перестануть шукати скоріше, ніж долізуть до тої старої криниці. Але вони йшли далі. Зненацька я вчула, як кричить Сонні Бенойт: «Чуєш, Ґеррет! Іди сюда! Уже йди сюда!» — і знала, шо ліпше то чи гірше, але Джо знайшли.

Само собою, шо далі був розтин. Вони його провели в той же день, як знайшли, і, певно, він ше тривав, коли Джек з Алішою Фоберами привезли хлопців додому, десь як смеркалося. Піт плакав, але він виглядав зовсім оторопілим, — не думаю, шо він до кінця розумів, шо сталося з його татом. А от Джо-молодший розумів, і як він мене відвів у бік поговорити, я думала, він запитає мене то саме, шо Селена, та вже наладилася говорити ту саму брехню. Але він мене спитав шось геть друге.

— Ма, — каже він, — якшо я радий, шо він умер, Бог мене відправить у пекло?

— Джої, людина не може керувати тим, шо відчуває, і, я думаю, Бог про то знає, — сказала я.

Тут він розплакався і сказав таке, шо розбило мені серце.

— Я пробував його любити, — от шо він мені сказав. — Я все пробував, але він мені не дав.

Я обійняла його так сильно, як могла. Думаю, тогди я найближче була до того, шоби заплакати, за всю ту істо­рію… але маєте пам’ятати, шо я зле спала й ше тогди поняття зеленого не мала, чим воно всьо скінчиться.

Висновки дізнання мали оголосити у вівторок, і Люсьєн Мерсьєр, який завідував тогди єдиним моргом на Літл-Толі, сказав, шо мені нарешті дозволять поховати Джо на «Дубах» у середу. Але в понеділок перед виснов­ками Ґеррет зателефонував і запитав, чи я можу зайти до нього на пару хвилин. Того дзвінка я чекала й боялася, але шо мені ше було робити, то я попросила Селену, шоби нагодувала хлопців на ланч, і пішла. Ґеррет був не сам. З ним ше був доктор, Джон Маколіф. У принципі, я десь такого й чекала, але серце мені всьо одно в грудях опустилося.

Тогди Маколіф був окружним патанатомом. Він вмер через три роки, як снігоочисник врізався в його «фолькс­ваґен-жук». Після того на ту роботу заступив Генрі Браяртон. Якби ту посаду в шістдесят третім займав Браяртон, мені би було набагато легше в голові через ту розмову. Браяртон мудріший, ніж старий Ґеррет Тібодо, але лиш трошка. А от Джон Маколіф… у нього розум був як лампа, шо світить із Батисканського маяка.