Коротше, я взяла каменюку, шо була вставлена в землю на краю криниці. Він якось зловив мене за руку, але я видерла камінь скоріше, ніж він встиг добре взятися. Камінь великий був, весь покритий сухим мохом. Я його підняла над головою. Він на нього глянув. Тогди він уже був витягнув голову з ями, і виглядало так, ніби очі в нього на якихось стрижнях стояли. Я зо всьої сили опустила камінь йому на голову. Вчула, як лупається його нижня щелепа. По звуку було, як кинути фарфоровий таріль на цегляний камін. Після того він уже пішов, полетів донизу в криницю, і камінь разом із ним.
Тут я зомліла. Я не
Лямпка так і лежала в ожиннику коло криниці і досі світила файно і ясно. Я взяла її і посвітила в криницю. Джо лежав на дні, голова була нагнута на одно плече, руки на животі лежали, а ноги розчепірені. Між ногами лежав камінь, яким я його розчерепила.
Я хвилин п’ять світила на нього, чекала, чи порухається, але ніц подібного. Далі встала й пішла до хати. Мусіла два рази спинятися, бо в голові був туман, але я таки дойшла. Зайшла в спальню, скинула по дорозі одежу й лишила її там, де вона і впала. Я зайшла в душ і просто стояла там під такою гарячою водою, яка лиш могла бути, хвилин десять, не милилася, не мила голову, не робила ніц, лиш стояла лицем так, шоби вода била в нього. Я, певно, там і заснула в душі, але вода стала холодніти. Я скоро вмила голову, доки вода не стала зовсім льодяна, і вийшла. Руки-ноги в мене були всі подерті, а горло боліло, шо страшне, але я не думала, шо від чогось із того вмру. Мені і в голову не прийшло, шо люди подумають про ті подряпини, навіть не кажу про синяки на горлі, після того як Джо знайдуть у криниці. Ну, тогди не прийшло.
Я вдягла нічнушку, впала на ліжко й відразу заснула з увімкненим світлом. Менше ніж за годину зірвалася з криком, бо рука Джо була в мене на нозі. Мені стало на секунду легше, як дойшло, шо то просто сон, але тут я подумала: «А шо як він знов лізе з криниці?» Я знала, шо не лізе, — знала, шо як урізала йому тим каменем і він другий раз упав, то вже зовсім із ним закінчила, — але десь у душі була певна, шо
Я пробувала лежати й вичекати, але не могла — та картинка, як він вилазить із криниці, ставала все ясніша і ясніша, і серце мені билося так сильно, шо я думала, вибухне. Нарешті взула кросівки, знов узяла лямпку й вибігла в нічнушці. Того разу я
Нарешті я посвітила вниз. Він лежав так само, як до того, руки на животі, а голова повернута набік. Камінь так і лежав на своїм місці, йому між ніг. Я довго на то дивилася, і як того разу пішла до хати, то вже до мене зачало доходити, шо він точно вмер.
Я залізла в ліжко, виключила лампу і скоро задала хропака. Останнє, шо я думала, пам’ятаю, було: «Тепер всьо в мене буде добре», але так воно не було. Я встала через пару годин, певна, шо вчула когось на кухні. Само собою, шо я чула на кухні
Але того, звісно, не сталося. Я включила світло й обійшла всю хату. Вона була порожня. То я взулася в кросівки, взяла лямпку й побігла назад до криниці.
Джо так і лежав на дні, руки були на животі, а голова на плечі. Але я всьо одно мусіла довго на нього дивитися, доки не завірила себе, шо голова лежить на
Коли я там присіла із зав’язаним ззаду волоссям, то виглядала як та дівиця на етикетках «Вайт Рок»[22]
, у голову мені прийшов такий химерний гін, шо не можу, — я подумала, може, то нахилитися так уперед на колінах, доки не полечу додолу в криницю. Мене знайдуть із ним — не ідеальний спосіб піти зо світу, якби так мене питали, — але хоч не в обіймах із ним… і мені не прийдеться вставати зрання з думкою, шо він зі мною в хаті, чи з чуйкою, шо треба побігти назад із лямпкою, перевірити, чи він досі вмерлий.Тут знов заговорив голос Віри, але того разу він