Долорес Клейборн

Я лиш пошуткувала, само собою, але вона мені серйозно кивнула і сказала:

— Так… саме це я і зробила. А тепер, Долорес, збігай на кухню й подивися, чому той дурний офіціант ще не приніс нам свіжий кавник із кавою.

Я рушила зробити, шо вона мені сказала, але не встигла й чотири кроки пройти до дверей кухні, як вона мені гукнула точно так само, як два дні тому, коли сказала, шо деколи жінці, шоби вижити, треба бути сукою. Я обернулася, і в голові в мене було, шо вона знов скаже то саме. Але нє. Вона стояла у своїй гарній червоно-білій широкій суконці, руки тримала коло губ, а хвостик у неї лежав на плечі, і тогди так на неї ранкове сонце світило, шо виглядала вона не старша двадцятиодногорічної.

— До третьої буде сонячно, Долорес! — каже вона. — От побачиш, що моя правда!

Шведський стіл скінчився до одинадцятої, і ми з дів­ками до полудня були на кухні самі, бо той кельнер зі своїми людьми перемістилися до «Острівної принцеси», шоби там готувати Дію другу. Сама Віра пішла відносно пізно, десь п’ятнадцять по дванадцятій, сама відвезла трьох-чотирьох людей зі своєї компанії в док на своїм «форд-ранч-ваґоні», який тримала на острові. Я десь до першої мила тарелі, потому сказала Ґейл Лавеск, яка була десь як моя права рука в той день, шо мене троха заболіла голова і занудило, того я піду додому, бо вже більшу частину ми прибрали. Як уже йшла, Карен Джолендер обняла мене й подякувала. Вона й плакала знов. Бодай вам всячина, у тої дівки очі ніколи на сухім місці не були, скілько років я її знала.

— Не знаю, хто тобі шо сказав, Карен, — сказала я, — але тобі нема за шо мені дякувати — я нічогісінько не зробила.

— Ніхто мені ніц не говорив, — каже вона, — але я знаю, шо то ви, пані Сент-Джордж. Нікому би другому не стало духу заговорити до тої старої драконихи.

Я цмокнула її в щоку і сказала, шо думаю, їй не буде чого хвилюватися, якщо не друлятиме більше тарелів. На тім я рушила до хати.

Я пам’ятаю всьо, шо сталося, Енді, — всьо, — але від моменту, як я зійшла з Віриної доріжки на Центральнім проїзді, то гейби згадувати, шо було у твоїм найяснішім, найреальнішім сні за всьо життя. Я все думала: «Я йду додому вбити свого чоловіка, я йду додому вбити свого чоло­віка», ніби могла вбити то собі в голову, як цвях вбивають у якесь тверде дерево, тик чи махагоній, якшо не буду доста переставати. Але тепер як згадую, певно, воно і так весь час було в мене в голові. А от серце моє не могло того зрозуміти.

Хоч як я дойшла до села, було лиш-но п’ятнадцять по першій, а затемнення мало зачинатися більше як за три години, вулиці були такі порожні, шо страх. Я собі тогди згадала то містечко на півдні штату, де говорять, шо ніхто не жиє. Далі глянула на дах «На гавані», і стало ше страшніше. Там уже було шось зо сто людей чи й більше, вони там ходили-бродили й дивилися на небо, як фермери в час посіву. Я подивилася вниз на док і ввиділа там «Принцесу», майданчик трапа її був опущений, а на палубі для машин були люди. Вони там походжали, шось пили, мали такий великий коктейльний баль просто неба. Сам док кишів людьми, і ше там було сотень зо п’ять малих човнів — більше, ніж я коли-небудь там узагалі виділа одночасно, — уже в протоці на якорях чекали. І так виглядало, шо кого би не ввиділа, чи то на даху готелю, чи то на доку, чи на «Принцесі», усі мали на носі темні окуляри, а в руці або проглядач із закопченим склом, або рефлекторну коробочку. Ні до того, ні після на острові не було такого дня, і навіть якби я не мала на умі то, шо я мала, думаю, мені би то всьо здавалося сном.

«Зелений»[17] був відкритий, на нього затемнення не вплинуло — я собі думаю, то кубло буде робити як усе, аж до ранку кінця світу. Я зайшла, купила пляшечку червоного «Джонні Вокера», потому вийшла на Східну вулицю до хати. Першим ділом я зразу вручила пляшку Джо — не робила з того якусь сцену, просто ляпнула її йому на коліна. Далі зайшла до хати і взяла той пакет, шо мені Віра дала, той, шо в нім були проглядачі й рефлекторні коробочки. Як знов вийшла на задній ґанок, він тримав ту пляшку скотчу перед очима, дивився на колір.

— Будеш пити чи лиш дивитися? — питаюся я в нього.

Він дивиться на мене якось підозріливо і каже:

— Якого дідька то всьо значить, Долорес?

— То подарунок, бо нині затемнення, — сказала я. — Як не хочеш, я все можу вилити в раковину.

Я вдала, шо тягнуся, але він дуже скоро відсмикнув.

— Шось багацько ти мені подарунків носиш в останній час, — каже він. — Нам то задорого, хоч і затемнення.

Але то його не спинило від того, шоби витягнути складаний ніж і зрізати акцизку. Навіть не загальмувало.

— Ну, якшо чесно, не лиш у затемненні справа, — кажу я. — Я просто така втішена й така облегшена, шо схотіла троха поділитися радістю. А та як я примітила, шо ти здебільш тішишся тим, шо в пляшки наливають, то…

Я дивилася, як він викручує корок і хлюпає собі в стакан. У нього троха тряслася рука, але мені було не шкода на то дивитися. Чим більше він зморений, тим ліпші в мене будуть шанси.