Долорес Клейборн

Я сіла на крайчик ліжка й подивилася на неї. Відкрила рота без найменшого поняття, шо звідти вийде. Вийшло таке:

— Мій чоловік хоче трахнути свою ж доньку, а як я пішла, шоби зняти їхні гроші на коледж, аби забрати її з хлопцями геть, то взнала, шо він усьо до останньої копійки звідти потягнув. Нє, я не з каменю. Зовсім не з каменю я.

Я знов зачала ревіти і ше троха плакала, але не так сильно, як перед тим, і не так, шоб аж ховати лице за фартухом. Як лишилося лиш схлипувати, вона сказала мені переповісти всю історію, від самого початку, і ніц не забути.

І я переповіла. Я би не повірила, шо могла би хоч комусь то розказати, а тим більше Вірі Донован, у якої і гроші, і хата в Балтиморі, і домашній жеребець, якого вона трима­ла коло себе не лиш для того, шоб «симонізував» їй машину[15], але я їй таки розповіла і чула, як з кожним словом тягар на серці слабне. Я виговорила всьо, як вона мені і сказала.

— І от я в тупику, — закінчила я. — Не знаю, шо робити з тим курвим сином. Думаю, шо я можу дозбирати потрібну суму десь, якшо спакую дітей і заберу їх на материк, — я ніколи тяжко робити не боялася, — але суть не в тім.

— А в чому тоді суть? — спитала вона мене. Афганська накривка, яку вона в’язала, була майже готова — таких шпарких пальців, як у неї, я ні в кого не виділа.

— Він вже всьо зробив, крім як доньку свою ґвалтувати, — кажу я. — Він так її напудив, шо вона може так ніколи і не відійти від того до самої смерти, і він ше й заплатив собі за то винагороду, ледво не три тисячі долярів, за свої ж паршиві діяння. Я йому не дам просто так із тим піти — от у чім суть.

— Хіба? — каже вона тим своїм лагідним голосом, а її спиці такі клац-клац-клац, а по вікнах стікає дощ, а в неї на щоках і чолі корчаться тіні, як чорні вени. Як дивилася тогди на неї, то згадала історію, яку мені баба розказувала про трьох сестер у зірках, які плетуть наші життя… Одна крутить веретено, одна тримає, одна обрізає нитку, коли їй стріляє в голову. Здається, останню звали Атропос. Навіть якшо нє, від того імені мене щоразу трусить.

— Так, — кажу я їй, — але, курва, шо з того, якшо я не виджу, як мені з ним зробити то, шо він заслужив.

Клац-клац-клац. Коло неї було горня чаю, і вона спи­нилася, шоби сьорбнути. Ше прийде час, як вона, відай, попробує пити чай через праве вухо й залиється «тетлівським» шампунем, але в той день восени 1962 року вона була скоромудра як не знати хто. Коли вона глянула на мене, очі її ніби свердлили в мені діру прямо наскрізь.

— Що тут найгірше, Долорес? — нарешті питає вона, відкладає горня і знов береться в’язати. — Що би ти сказала найгірше? Не для Селени чи хлопців, а для тебе?

Мені навіть секунди думати не треба було.

— Шо той скурвий син із мене посміявся, — кажу я. — От шо найгірше. Я деколи в нього на лиці то виджу. Я йому того не казала, але він точно знає, шо я перевірила ті рахунки, добре він то, курва, знає і знає, шо я знаю.

— То може бути лише твоя уява, — каже вона.

— Мені по цимбалах, навіть якшо так, — одразу шпарю я. — Я так чуюся.

— Так, — каже вона, — важливо те, як ти почуваєшся. Я погоджуюся. Далі, Долорес.

«Шо значить далі?» — хтіла спитати я. Ото й усьо. Але певно нє, бо ше дешо вискочило, як чорт із коробки.

— Він би з мене не сміявся, — кажу я, — якби знав, яка я вже пару разів була близька до того, шоби навічно йому очі стулити.

Вона лиш сидить і дивиться на мене, ті темні тонкі тіні ловлять одна другу в неї на лиці й закривають очі, шоби я в них ніц не відчитала, і знов мені згадуються ті жінки в зорях, шо нитки плетуть. Особливо та, шо з ножицями.

— Страшно мені, — кажу я. — Не через нього, а через себе. Як ближчим часом не заберу від нього дітей, буде якась біда. Я то точно знаю. В мене всередині шось є, і воно чимраз гірше.

— Око? — спокійно питає вона, і як мені тогди морозом сипонуло! Вона ніби знайшла якесь вікно мені в голову й подивилася прямо мені в думки. — Щось таке, як око?

— А ви звідки знаєте? — прошепотіла я, і як сиділа там, руки мені сиротами вкрилися, а саму зачало трясти.

— Знаю, — каже вона й зачинає в’язати новий рядок. — Я все про це знаю, Долорес.

— Ну… Я ж його порішу, як не буду стерегтися. От чого я боюся. Тогди можна й забути за гроші. Тогди можна про всьо забути.

— Маячня, — каже вона, а спиці все клац-клац-клац у неї на колінах. — Чоловіки щодня вмирають, Долорес. От просто зараз якийсь один та вмирає, поки ми тут сидимо й розмовляємо. Вони вмирають і лишають дружинам свої гроші. — Вона докінчила рядок і підняла на мене очі, та я всьо одно не виділа, шо там у неї в очах, через ті тіні від дощу. Вони повзли й корчилися в неї на лиці, як змії.

— Я ж мала б знати, правда? — каже вона. — Сама подивися, що з моїм трапилося.

Я не могла ніц сказати. Язик мені присох до піднебіння, як кузка до липучки.

— Нещасний випадок, — каже вона чистим голосом, майже як шкільна вчителька, — деколи стає для нещасної жінки найкращим другом.

— Шо ви хочете сказати? — спиталася я. Лиш шепнула, але мене троха здивувало, шо я бодай то з себе видушила.