Долорес Клейборн

Він зачав вставати. Я одною рукою штовхнула його назад в крісло. То страшне як легко — штовхнути людину, яка хоче встати з крісла-гойдалки. Мені аж дивно стало, як то легко. Аякже, менше ніж три хвилини тому я була готова макітру йому розквасити поліном, і, може, то теж якось подіяло.

Очі в нього звузилися до тонких щілин, і він сказав, шо ліпше мені з ним не дрочитися.

— Ти вже так раз зробила, — каже він, — але то не значить, шо можеш так обсмілюватися кожний раз, як схочеш.

Я й сама так само думала, і то недавно, але то був далеко не час про то йому сказати.

— Можеш ті баляси для дружків своїх приберегти, — сказала я замість того. — Зара’ ти маєш не балакати, а слухати… і добре чути, шо я тобі кажу, бо я не шуткую. Якшо ше хоч раз чіпнеш Селену, я тебе в тюрму штату відправлю за розтління дитини або зґвалтування неповнолітньої, залежно від того, за шо тебе довше в холодній тримати будуть.

То його зворохобило. Він знов розтулив писок і просто сидів каменем хвильку, втуплювався в мене.

— Та ти ніколи… — зачав він, а далі стих. Бо ввидів, шо я то зроблю. То він і став кривдуватися, роздув ту нижню губу так, шо вже далі нема куда. — Її то ти послухала, та’? — каже він. — А мене навіть не питалася, як то, Долорес.

— А ти маєш шо сказати? — спиталася я його у відповідь. — Як мужик, якому чотири роки до сорока не вистачає, просить свою чотирнадцятирічну малу скинути труси, шоби подивитися, скілько в неї волосся на манді виросло, то шо, тому хлопові є шо сказати?

— Їй за місяць п’ятнадцять буде, — каже він так, ніби то всьо міняє. То була ше та погань, я вам кажу.

— Ти себе хоч чуєш? — спиталася я. — Ти чуєш, шо ти своїм язиком таляпаєш?

Він ше троха дивився на мене, а далі нахилився і підняв з підлоги газету.

— Відчепися, Долорес, — каже він своїм найвдатнішим зобидженим голосом, пожалійте мене. — Хочу дочитати.

Я хтіла видерти ту срану газету йому з рук і кинути в морду, але якби я так зробила, всьо би дойшло до кервавої бійки, а я не хтіла, шоби діти — особливо Селена — зайшли і шось таке ввиділи. Того я просто потягнулася й опустила її, обережно, великим пальцем.

— Перше ти мені пообіцяєш, шо відчепишся від Селени, — сказала я, — шоби ми забули про цей гімнистий трафунок. Ти мені пообіцяєш, шо більше ніколи в житті її так не чіпатимеш.

— Долорес, не… — зачинає він.

— Пообіцяй мені, Джо, бо я тобі з життя зроблю пекло.

— Думаєш, ти мене тим настрашиш? — кричить він. — Ти, сука, мені останні п’ятнадцять років на пекло перетворила — морда твоя погана ховається перед твоїм паршивим характером! Як не до вподоби тобі, який я є, сама винна!

— Ти навіть не знаєш, шо таке пекло, — сказала я, — але як не пообіцяєш мені лишити її в спокої, я тобі добре покажу.

— Добре! — волає він. — Добре, обіцяю! Всьо! Маєш! Втішилася?

— Так, — кажу я, хоч не тішилася.

Він більше ніколи не зможе мене нічим втішити. Навіть якби зробив чудо з хлібинами й рибинами. Я запланувала до кінця року або забрати дітей з хати, або поховати його. Шо конкретно вийде, мене не сильно обходило, але я не хтіла, шоби він знав, шо шось йому грозить, доки вже не буде запізно і він ніц не вдіє.

— Добре, — каже він. — То ми договорили й порішали, так, Долорес? — Але він дивився на мене, і в очах в нього шось дивне мерехтіло, і то мені не сильно подобалося. — Думаєш, така мудра, та’?

— Не знаю, — кажу я. — Я колись думала, шо маю троха розуму, але дивися, з ким я ділю одну хату.

— Та ну тебе, — каже він і далі дивиться на мене тим цікавим сиромудрим поглядом. — Думаєш, шо ти така перчена, аж певно через плече дивишся, чи зі сраки дим не йде, як підтираєшся. Але ти не всьо знаєш.

— Шо ти хочеш тим сказати?

— А ти подумай, — каже він і струшує газету, як якийсь багач, який хоче перевірити, чи не сильно йому того дня ринок акцій дошкулив. — Для такої мудрагельки, як ти, то не має бути тяжко.

Мені то не сподобалося, але я не продовжувала. З одного боку через то, шо не хтіла ше довше гупати палицею по осинім кублу, ніж треба було, але з другого боку то не всьо. Я дійсно думала, шо я мудра, мудріша за нього в усякім разі, і то було з другого боку. Я думала, якшо він попробує якось мені сам відомстити, я то завбачу хвилин за п’ять після того, як він зачне. Коротше кажучи, то була гординя, чиста звичайна гординя, і то, шо він уже зачав, мені навіть у голову не приходило.

Як діти прийшли зі склепу, я відправила хлопців до хати, а сама із Селеною пішла за хату. Там цілі зарослі кущів ожини, які в ту пору року були майже голі. Повівав троха вітерець, і вони від того тріщали. Самотній такий звук. Троха лячний. Там із землі стирчить велика біла брила, і ми на неї сіли. Над Східним рогом вийшла половина місяця, і як вона взяла мене за руки, то пальці в неї були такі самі холоднющі, як той місяць виглядав.

— Мені страшно заходити, мамо, — сказала вона, і голос у неї тремтів. — Я піду до Тані, можна? Будь ласочка, пусти мене до неї.

— Тобі не треба ніц боятися, рибонько, — кажу я. — Я про всьо подбала.