Долорес Клейборн

От і в кінці весни 1962-го він зачав торкати її так, шо троха не подобає батькові. Але на початках то було лиш так — троха погладить по нозі, як вони сидять двоє на дивані, а мене в хаті нема, троха поплескає по дупі, як вона приносить йому пиво в сарай. Зачиналося з того, а далі пішло до гіршого. На середину червня бідна Селенка вже так боялася його, як і мене. На той час, як я вже зібралася з силами відправитися на материк і витягнути з неї якісь відповіді, він уже зробив із нею майже всьо, шо хлоп може зробити з бабою, хіба шо не їбав її… і ше напудив її до того, шоби вона деякі речі йому робила.

Думаю, він би до Дня праці вже роздер їй фартух, якби Джо-молодший і малий Піт не були так часто вдома й не мішалися під ногами. Малий Піт просто був собі там і заважав, але, я собі думаю, Джо-молодший і сам троха догадувався, шо коїться, того вирішив тому завадити. Якшо так, то дякувати за нього Богові. З мене точно толку не було, я тогди робила по дванадцять та навіть чотирнадцять годин на день. І весь той час, шо мене не було, Джо крутився коло неї, чіпав її, просив його цілувати, просив мацати його в «особливих місцях» (так він то називав) і казав, шо він ніц не може з тим подіяти, мусить він просити — вона з ним така мила, а я нє, а в хлопів є якісь потреби, і нема на то ради. Але розказувати їй про то нікому не можна. Він її намовив, шо як розкаже, то я можу їх обох забити. Він їй постійно за ті дзбанок і сокирку нагадував. Постійно нагадував їй, яка я холодна противна сука і як він не може ніц подіяти, бо в хлопів є потреби. Він їй так то в голову вбив, Енді, шо вона від усього того чуть не здуріла. Він…

Шо, Френку?

Та’, він робив, роботу мав, але та його робота не сильно втримувала від того, шоби за своєю донькою упадати. Майстер на всі руки, так я його називала, і таким він і був. Він робив роботу для літників і доглядав за двома будинками (надіюся, люди, які його туда найняли, добре дивилися за своїм добром), ше було чотири чи п’ять різних рибаків, які кликали його у свою бригаду, як були зайняті, — Джо міг закидати сажі не гірше найліпших, як не був сильно з перепою, — і ше на стороні лагодив ті свої дрібні мотори. Одним словом, він мав роботу, як багато хлопів на острові (хоч не так сильно гарував, як більшість) — крихта тут, капля там. Так хлоп може собі в принципі сам вирішувати, коли шо робити, і того літа та на початку осени Джо собі так усе налагодив, шоби бути вдома чим можна більше, поки мене нема. Шоби бути коло Селени.

Я от думаю, ви хоч розумієте, шо я хочу вам пояснити? Видите, шо він не так у труси їй залізти хтів, як у голову? Я собі думаю, шо найбільше на неї подіяло то, як я стояла з тою сокиркою сраною, того він найбільше тим і користав. Як ввидів, шо більше не може тим витягнути з неї жалість, то зачав тим її страшити. Він постійно їй товкмачив, шо я її з дому прожену, як взнаю, шо вони виробляють.

Шо вони виробляють! Падоньку!

Вона сказала, шо не хоче того робити, а він сказав, шо то є зле, але вже пізно спинятися. Він їй сказав, шо вона його вже так піддражнила, шо в нього чуть клема не злітає, і сказав, шо через такі дражнилки і трафляються чи не всі зґвалтування, і добрі жінки (то він, відай, про таких против­них сучар зі сокирами, як я) то всьо знають. Джо їй забивав баки, шо він буде сидіти тихо, доки вона буде тихо…

— Але, — сказав він їй, — мусиш зрозуміти, мацьонька, шо як випливе хоч троха, то випливе всьо.

Вона не знала, шо він має на увазі «всьо» і не тямила, як то, шо вона принесла йому холодного чаю чи розказала про нове щеня Лорі Ленґіл, навело його на то, шо він може залізти їй межи ноги й мацати, де схоче, але вона була певна, шо шось вона таки зробила, шо він зачав так зле вестися, і від того вона стидалася. Ото й було найгірше, я думаю, — не страх, а встид.

Вона сказала, шо одного разу намірилася розказати всю ту історію пані Шітс, соціальній вчительці. Навіть договорилася зустрітися, але настрашилася, як чекала за дверима, коли в тої розмова з якоюсь другою дівочкою затягнулася. То було десь за місяць до того, шойно як відкрилася школа.