Долорес Клейборн

Хвилин, певно, зо двадцять минуло, доки я змогла встати з того крісла. Мусіла покликати, шоби Селена збавила вогонь під овочами з м’ясом, хоч до печі мені було чотири кроки.

— Мамо, а ти чого то не зробиш? — спитала вона мене. — Ми з Джої мультики дивилися.

— Я віддихаю, — сказала я їй.

— Та’, — каже Джо із-за газети, — мама так багато язиком таляпала, аж зморилася.

І засміявся. Отого мені було доста. Того його сміху. Тогди я й рішила, шо він мене більше ніколи й пальцем не зачепить, бо інакше заробить добрячу віддяку.

Ми повечеряли, як усе, і потому телевізор подивилися, як усе, я зі старшими дітьми на дивані, а малий Піт у тата на колінах у великім кріслі. Піт там і засопів, майже все там засинав, десь коло пів восьмої, і Джо відніс його в ліжко. За годину я відправила спати Джо-молодшого, а Селена пішла в дев’ятій. Зазвичай я лягала десь коло десятої, а Джо ше сидів, певно, до півночі, то дрімав, то вставав, троха дивився телевізор, троха читав у газеті, шо не вспів із першого разу, і в носі колупався. Того, Френку, видиш, з тобою ше не найгірше, дехто так і не відучується від тої звички, навіть у дорослім віці.

Але того вечора я не пішла спати так, як усе. Замість того я далі собі сиділа коло Джо. Спина вже не так боліла. Боліла, але терпимо для того, шо я намірилася зробити. Може, я через то нервувалася, але якшо так, то не пам’ятаю. Я лиш чекала, доки він закемарить, і нарешті він заклював носом.

Я встала, пішла на кухню і взяла зі столу маленький дзбанок для вершків. Я не йшла на кухню спеціально за тим. Дзбанок там стояв просто того, шо була черга Джо-молодшого прибирати стіл, і він забув покласти його в холодильник. Джо-молодший все шось забував — сховати дзбанок із вершками в холодильник, накрити кришкою масляничку, підгорнути кульок із хлібом, шоби перший кусок за ніч не зачерствів, — і тепер я, як виджу його по телевізії, шо він якісь промови виголошує чи інтерв’ю дає, я про то згадую найбільше… і гадаю собі, шо би подумали демократи, якби знали, шо керівник групи більшості в сенаті Мейну, як йому було одинадцять років, не міг ні разу нормально стіл прибрати. Але я ним горджуся, і навіть не здумайте ніколи мені перечити. Я ним горджуся, навіть попри то, шо він демократ сраний.

Одним словом, він, звісно, примудрився того вечора забути якраз то, шо треба. Дзбанок був маленький, але тяжкий, і в руці лежав якраз так, як треба було. Я підійшла до ящика з дровами й узяла коротку сокирку, шо ми на полиці над ним тримали. Як я вернулась у вітальню, Джо там придрімував. Той дзбанок я стиснула в правій руці, замахнулася і як вмастила ним йому збоку по мордяці. Дзбанок аж на тисячу скалок розлетівся.

А як прудко він усівся, Енді, ти би видів. І ше чули би ви його. Голосно? Господи Боже та Йсусе солодкий! Та так заревів, ніби віл, шо межи штахет пуцаком застряг. Очі вивалив, а рукою притиснув вухо, з якого вже кров текла. На щоці в нього були дрібні краплини звурджених вершків, і в тих хащах збоку на лиці в нього виглядало так, ніби бакенбард.

— Вгадай шо, Джо? — кажу я. — Я вже віддихнула.

Я вчула, як Селена вискакує з ліжка, але не сміла обернутися. Якби обернулася, була би в гімні по вуха — він, як хтів, був спритний, як блискавиця. У лівій руці я тримала сокирку, збоку, де її майже прикривав фартух. І як Джо зачав вставати з крісла, я висунула її та показала йому.

— Джо, якшо не хочеш, шоби оце-во в тебе в голові впинилося, ліпше всядься, — сказала я.

Якусь секунду я думала, шо він усьо одно встане. Якби встав, був би йому каюк, прямо там, бо я не шуткувала. Він також то видів і вріс сракою десь за п’ять дюймів від сидіння.

— Мамо? — покликала Селена з дверей своєї кімнати.

— Лягай спати, рибочко, — кажу я, а очі від Джо ні на мент не відриваю. — У нас із твоїм татом тут троха дебати.

— Всьо добре?

— Аякже, — кажу я. — Шо, нє, Джо?

— Угу, — каже він. — Усьо як має бути.

Я чула, як вона робить пару кроків назад, але не зразу вчула, шоби її двері закрилися, — секунд десять, може, п’ятнадцять, — і того знала, шо вона там стоїть і на нас дивиться. Джо був у тій самій позі, рука на побічниці, а зад­ниця задерта над кріслом. Тогди ми вчули, як двері закрилися, і від того Джо ніби втямив, як по-дурному, певно, виглядає, наполовину сидить, наполовину стоїть, другу руку притиснув до вуха, а по лиці йому вершки течуть.

Він повністю всівся і забрав руку. І рука, і вухо були всі в крові, але рука не розпухала, а вухо ше й як.

— Ну, суко, ти за то ше в мене заробиш, — каже він мені.

— Та ну? — відказала я йому. — Якшо так, то от шо я тобі скажу, Джо Сент-Джордж: всьо, шо ти мені зробиш, то від мене два рази дістанеш.

Він мені либився, ніби не вірив у то, шо чув.

— Ну тогди, певно, прийдеться мені замочити тебе, так?

Майже він встиг то доказати, як я подала йому сокирку. Я була не в собі, як то зробила, але як лиш-но ввиділа, як він тримає її в руці, то знала, шо то єдине, шо я могла зробити.

— Вперед, — кажу я. — Лиш давай із першого разу, аби я не мучилася.