Долорес Клейборн

Тепер уже ніхто таке домашньою покарою не називає — то слово вже зовсім випало з розмов, і то тільки на ліпше, — але я росла з думкою, шо як жінки чи діти збиваються з дороги, то хлопська робота — пригнати їх назад. Але не хочу вам сказати, шо лиш того, шо я виросла з тою думкою, я гадала, шо вона правильна, — я не така поблажлива до себе. Я знала, шо як чоловік розмахує руками перед жінкою, то ніяка не покара… але всьо одно дозволяла Джо робити то зі мною багато років. Певно, я була засильно змучена від догляду за хатою, порядками в літників, вихованням дітей і залагодженням дурощів Джо, шо він влаштовував із сусідами, шоби ше про то думати.

Шлюб із Джо… ой, курча ляґа! А шо, хіба в когось шлюб якийсь інакший? Може, вони всі різні, але нема ні одного, шо такий, який він є на вигляд. Шо другі люди видять із життя в шлюбі і шо там діється всередині, то ше більше, ніж родина — кумового наймита дитина. Іноді то страх, а іноді весело, але зазвичай то як усі інші частини життя — і то, і друге одночасно.

Думають люди, шо Джо був алкоголіком, який мене бив, — і, певно, й дітей так само — коли був п’яний. Вони думають, шо він із тим зайшов уже задалеко й через то врізав дуба. То є правда, шо Джо пив і деколи їздив на наради Анонімних алкоголіків у Джонспорті, але він був не більший алкоголік, ніж я. Він упивався раз на чотири-п’ять місяців, здебільш із ханигами, як ото Рік Тібодо чи Стіві Брукс — оті хлопи дійсно були алкоголіками, — але потому лишався того ровера, хіба міг хряпнути одну-дві шклянки, як приходив пізно. Не більше, того шо як у нього була плящина чогось доброго, він любив то розтягнути. Щирі алкоголіки, яких я знала за своє життя, то ні один не хтів розтягувати пляшку хоч чогось — чи то там «Джим Бім», чи то «Олд Дюк», чи навіть фризури — антифризу, профільтрованого через ватну прокладку. Правдивого пияку цікавлять лиш дві речі: як прикінчити то, шо в тебе в руці, і як знайти більше, шо в тебе ше нема.

Нє, алкоголіком він не був, але йому було однаково до того, шо люди думали, ніби він такий. То йому помагало знаходити роботу, тим паче літом. Мабуть, то, шо люди думають про Анонімних алкоголіків, за роки помінялося, — знаю, шо зара’ про то говорять частіше набагато, ніж колись, — але шо не помінялося, так то, як люди пробують помагати комусь, хто вже й сам помагає собі. Джо один цілий рік не пив, — або хоч не говорив про то, якшо пив, — і в Джонспорті для нього зробили баль. Дали йому торт і медальйон, так. То як він пішов на роботу до одного літника, перше, шо він там сказав, так то, шо він алкоголік у зав’язці.

— Якшо ви через то не схочете мене брати на роботу, я ніяких образ тримати не буду, — сказав він, — але мав про то вам сказати. Я вже більше ніж рік ходжу на зустрічі Анонімних, і там нам кажуть, шо ми не можемо бути тверезими, якшо ми нечесні.

А далі діставав свою золоту медаль за рік без випивки і їм показував, і весь той час виглядав як останній упосліджений. Певно, один-двоє з них мало не сплакалися, як Джо повідав їм про то, як день за днем старався, не спішив, відпускав і дав Богові вирішувати, коли проймало його бажання випити… а воно його проймало кожні хвилин п’ятнадцять, як його послухати. Вони бігли, аж шпорталися, так хтіли брати його на роботу, і ше й здебільш платили на пів доляра-доляр більше, ніж планували. Можна було подумати, шо після Дня праці такий номер вже не проходив, але навіть тут, на острові, де люди його щодень виділи й мали би знати ліпше, усьо йшло як по маслу.

По правді, здебільш, як Джо мене бив, то був тверезий як скло. Як уже він собі лиґав, то на мене зовсім уваги не звертав, ніякої. А далі, у шістдесятім чи шістдесят першім він якось то вечором прийшов із роботи у Чарлі Діспензієрі, був помагав тому човен на воду поставити, і як нахилився, шоби взяти собі колу з холодильника, я ввиділа, як у нього прямо на сраці бриджі тріснули. Я засміялася. Не могла стриматися. Він ніц не сказав, але як вернувся до печі, перевірити, як там капуста, — я того вечора варенину робила, як тепер пам’ятаю, — то дістав з ящика для дров кленове поліно і як влупив мене ним по крижах. Боліло, шо страшне. Знаєте, як то, коли хтось по нирках зарядить. Вони стають такими дрібними, такими гарячими й такими тяжкими, шо ніби от-от відірвуться від того, на чім там висять, і просто втонуть, як свинцева дробина у відрі.

Я ледве дошкандибала до столу та й сіла на крісло. Просто звалилася би на підлогу, якби крісло було троха дальше. Так і сиділа там, чекала, доки перестане боліти. Я не то шоби плакала, не хтіла дітей страшити, але сльози по лиці всьо одно текли. Не могла їх стримати. То були сльози від болю, такі, шо не втримаєш.

— Ти, сука, навіть не думай собі колись із мене сміятися, — каже мені Джо. Шпурнув дровиняку, якою вдарив мене, назад у ящик, а далі сів читати «Американ». — Уже би мала бути мудріша, ніж десять літ тому.