Долорес Клейборн

«На, маєш, шмонька ти стара, — показувала я їй лицем. — Я тебе знов зловила, шо на то скажеш?»

«Небагато, Долорес, — показувала вона своїм, — але то нічого. Лиш те, що тебе спіймали, не означає, що ти лишишся спійманою».

Але я таки зловила її — того разу так. Бувало ше дрібне капарництво, але такого, як ото я вам розказала, більше не було, шоби гімно навіть на фіранках впинилося. То була її остання побіда. Після того часи, коли розум у неї був чистий, приходили чимраз рідше та й рідше, а як приходили, то ненадовго. То помогло моїй спині болючій, але я також і засумувала. З нею був клопіт, але я вже до неї була привикла, якшо розумієте.

Можна ше стакан води, Френку?

Дякую. Довго так балакати, то труби сушить. А якшо ше вирішиш ту пляшку пана «Джима Біма» вигуляти троха на свіжім повітрі, Енді, то я нікому не скажу.

Нє? Ну, від таких, як ти, я інакшого й не ждала.

Так… шо я розказувала?

А, знаю. Про то, яка вона була. Ну, третя її манера суки була найгірша. Вона була сукою, бо була сумна баба, якій не лишилося шо робити, крім як умерти у верхній спальні на острові далеко від місць і людей, яких вона знала більшу частину життя. То вже й так було зле, але вона ше ж поки вмирала, то втрачала розум… і десь у глибині знала, шо решта її — як той підмитий берег ріки, шо от-от звалиться у воду.

Бачте, вона була одинока, і я того не розуміла — ніколи не розуміла, чого вона взагалі викинула всьо своє життя, шоби переїхати жити на острів. Аж до вчора я того не розуміла. Але вона й напуджена була, і то я розуміла добре. Та навіть так, у неї була якась жахлива, страхітна сила, ніби в королеви при смерті, яка ніяк не пустить корону, навіть у самім кінці. Так, ніби Сам Господь мусів би в неї її з пальців видирати.

У неї бували гарні дні й погані — я вам то вже сказала. То, шо я називала її припадками, ставалося десь посереди­ні, коли вона після пари днів у нормальнім стані переходила на тиждень-два в туман і далі назад до ясного розуму. Коли вона мінялася, то було так, гейби вона була ніде… і десь у глибині вона то також знала. Тогди в неї й діялися ті галюцинації.

Якшо то всьо були галюцинації. Я вже не така певна, як колись. Може, я вам то розкажу, може, нє, — я ше подивлюся, як буду чутися, як до того дойде.

Я думаю, вони не всі приходили вдень неділі чи посеред ночі. Певно, ті я пам’ятаю найліпше, бо в хаті було так тихо і я дуже страшилася, як вона зачинала кричати. То було ніби на тебе хтось посеред гарячого літнього дня відро льодяної води виливає. Ні разу не було, шоби я не подумала, шо в мене серце стане, як вона зачинала кричати, і ні разу не було, шоби я не думала, шо зайду до неї в кімнату, а вона вже вмерла буде. Але чого вона боялася, у тім ніякого смислу не було. Ну, тобто я знала, шо вона боїться, і собі троха уявляла, чого вона боїться, але ніколи не розуміла чому.

— Дроти! — бувало, шо кричала вона, як я заходила. Вона була вся затиснута в ліжку, руки запхала межи цицьок, старий хирявий писок весь витягнувся й трясеться. Вона була біла, як мара, а по зморшках під очима їй текли сльози. — Дроти, Долорес, зупини дроти!

І вона вічно вказувала на одно й то саме місце… плінтус у дальнім куті.

Там, звісно, ніц не було, але шось там таки було для неї. Вона виділа ті дроти, шо вилазили зі стіни і дряпалися по підлозі до її ліжка… ну, так собі, то я собі думаю, шо вона то виділа. Шо я, а я бігла вниз, брала ніж великий із сушарки на кухні, а далі з ним верталася. Я ставала в куті на коліна — або ближче до ліжка, якшо вона показувала, шо вони вже пролізли добряче далі, — і вдавала, шо ріжу їх. Так я і робила, легенько й обережно опускала ніж на підлогу, аби не подряпати дорогий клен, доки вона не переставала плакати.

Далі я підходила до неї, фартухом або «клінексом», шо вона все тримала в себе під подушкою, стирала їй сльози, цілувала її раз-другий і казала: «Тихо, дорогенька, — уже їх нема. Я повідрубувала кожний скурвий дріт. Самі дивіться».

Вона дивилася (хоча в той час, шо я про нього вам оповідаю, вона насправді не могла вже ніц видіти), ше троха плакала, ніби то не помогло, а далі обіймала мене й казала: «Дякую, Долорес. Цього разу я вже думала, що вони мене точно вхоплять».

Чи деколи вона мене називала Брендою, коли мені дякувала, — то була наглядачка, шо робила в домі Донованів у Балтиморі. Ше бувало, шо вона мене кликала Кларіс, а то її сестра, шо вмерла 1958 року.