Долорес Клейборн

Я вхопила її за стан і підняла, як якась Чудо-жінка. Потому вночі крижі про то нагадали, скажу я вам, і на наступний ранок я ледве могла ходити, так мене боліло. Я ходила до хіропрактика в Макаяс, і він шось зробив, шо мені стало троха ліпше, але від того дня вже не було так, як колись. Але якраз тогди я ніц зовсім не відчула. Я дістала її з того ліжка, ніби я якась злосна дітвачка, а вона — лялька Реґеді Енн, на якій я хочу злость зігнати. Вона зачала вся трястися, і лиш як я зрозуміла, шо вона дійсно напуджена, то я троха вспокоїлася, але най поб’є мене гріх за таку брехню, якби я не була втішена з того, як вона напудилась.

— О-о-о-ой-й-й! — кричить вона. — О-о-ой-й-й-й, ні-і-і-і-і! Не викидай мене у вікно! Не викидай мене, не смій! Поклади мене! Мені боляче, Долорес! ПО-О-ОКЛАДИ-И-И-И-И МЕНЕ-Е-Е-Е-Е!

— Ой, та стули вже писок, — кажу я і кидаю її на візок, та так, шо аж зуби в неї застукали… якби були в неї ті зуби. — Дивися, шо ти наробила. Лиш не кажи, шо не видиш, бо я знаю, всьо то ти видиш. Дивися!

— Вибач, Долорес, — каже вона. Зачала ревіти, але я виділа, як ті злі іскри в неї в очах плигають. Я виділа їх, як ото рибу в чистій воді, коли стаєш у човні на коліна й дивишся через край. — Вибач, я не хотіла такого безладу наробити, просто хотіла допомогти.

Вона все так казала, коли обсирала ліжко, а тогди троха в нім мняцкалася… хоча в той день то вона перший раз вирішила ше й троха стіни прикрасити. «Я просто хотіла допомогти, Долорес», — дідько б її забрав.

— Сядь і заткайся, — сказала я. — Якшо дійсно не хочеш прямим експресом через то вікно і ше прямішим додолу на каміння в клумбах, то роби, шо кажу.

І ті дівки коло сходів, не сумніваюся, слухали кожнісіньке слово, шо ми говорили. Але якраз тогди я була до чорта злосна, шоби про шось таке думати.

Їй стало розуму замовкнути, як я сказала, але всьо одно було видно, шо вона втішилася. Та й чого би нє? Вона зробила то, шо і намірялася, — того разу перемогла вона і чітко, як крізь скло, показала, шо війна не скінчилася, геть-то нє. Я взялася до роботи, мила й робила порядок у кімнаті. Години зо дві на то всьо пішло, і як я скінчила, крижі мені вже «Аве Марію» виспі­вували.

Я вам розказала про простині, як то було, і по лицях ваших ввиділа, шо троха ви зрозуміли. Зі срачами зрозуміти тяжче. Я так скажу, гімна я не бриджуся. Я всьо життя його підтирала, і від вигляду його ніколи не бридилася. Воно, звісно, не пахне як квіти садові, і треба з тим бути обачним, бо так переносяться хвороби, так само як зі шмарклями, слиною та кров’ю, але відмити можна, знаєте. У кого є дитина, кожний знає, шо гімно відмити можна. Того так зле було не від того.

Думаю, зле було від того, шо вона була з тим така підла. Така хитра. Вона вичікувала моменту, а як випала нагода, наробила найгіршого срачу, якого могла, і то так скоро, як лиш могла, бо знала, шо часу я їй багато не дам. Вона ту мерзоту спеціально зробила, розумієте, до чого я веду? Наскілько її обморочені мозки їй то дозволяли, вона всьо запланувала, і то обтяжило мені серце й затемнило зір, поки я за нею прибирала. Поки я перебирала постіль, поки носила засраний наматрацник, засрані простині та засрані напірники до жолоба для прання, поки відтирала підлогу, стіни та шибки, поки знімала штори й вішала нові, поки знов стелила її ліжко, поки зціплювала зуби, аби мені диски в хребті не повилітали, як мила її та натягувала на неї свіжу нічну сорочку, а далі піднімала її з крісла й знов клала на ліжко (і вона ж мені ніяк не помагала, лиш висіла на мені мертвим вантажем, хоч я добре знала, шо то був один із тих днів, коли вона могла б і помогти, якби схотіла), поки я вимивала підлогу, поки мила її сраний візок, а як по-чесному, то не мила, а шкрябала його, бо гімно вже поприсихало… поки я всьо то робила, серце в мене було опущене, а погляд темний. Вона то також знала.

Вона знала й тішилася з того.

Коли я того вечора прийшла додому, то випила троха «Анацину-3», шоб так крижі не боліли, а далі лягла в ліжко, скрутилася в клубок, хоч від того й боліло мене в плечах, але я плакала, і плакала, і плакала. То так, ніби я не могла спинитися. Ше ніколи — як мінімум після того трафунку з Джо — я не чулася такою посмученою та зневіреною. Або такою, в сраку, старою.

То була її друга манера суки — та підлота.

Шо кажеш, Френку? Чи вона таке ше робила?