Долорес Клейборн

Я заходила, а вона там лежала на тім своїм лікарнянім ліжку, червонюща як буряк, рот перекривлений, ліктями в матрац вперлася, а руки в кулаках, і така вона: «Еннг! Ен-н-н-н-н-г-г-г-г! ЕН-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Г-Г-Г-Г!» Я вам шо скажу — їй би лиш пару рулончиків липкої плівки на стелі та й каталог «Сірз» на коліна, і всьо би було якраз доречно.

Йой, та Ненсі, та доста вже кусати щоки — ліпше чесно перднути, ніж по-шпіонськи бзднути, як то кажуть. Та я й не кажу ніц, воно дійсно смішно. З гімном всьо смішно. Любу дитину спитайте. Я ж і сама можу троха з того посміятися тепер, коли вже всьо то скінчилося, а шось же в тім є, правда? Хай у якій сраці я буду, з гімняними четвер­гами Віри Донован розбиратися мені вже не прийдеться.

Чи чула вона, як я заходжу, чи злилася? Була десь така злосна, як медвідь, шо одною лапою у вулик заліз.

— Що ти тут робиш? — питала вона тим своїм гонористим голосом, як усе говорила, коли її ловили на пакостях, так, ніби вона по цей час ходить у Вассар чи в Голі-Оукс, чи в яку там із «Семи сестер»[6] її старі були запхали. — Сього­дні день прибирання, Долорес! Іди займайся своїм ділом! Я по тебе не дзвонила, мені тебе тут не треба!

Вона мене взагалі не страшила.

— Я собі думаю, шо таки вам мене треба, — казала я. — То ж не «Шанеллю номер п’ять» чути з боку вашої старої пані, правда?

Іноді вона навіть пробувала бити мене по руках, як я стягувала простинь і ковдру. Блискала очима, ніби хтіла мене на камінь перекинути, якшо я не піду геть, і так губу нижню відквашувала, гейби мала дитина, шо не хоче до школи йти. Але мене таке ніколи не зупиняло. Нє, не мене, Долорес, доньку Патриції Клейборн. Я десь секунди за три зривала простинь і ше десь за п’ять скидала її панталони та відщіпала ті такі стрічки на підгузках її, і хоч вона била мене по руках, хоч нє, то не важило. Всьо одно, здебільш вона то припиняла робити після кількох разів, бо вже її запопали, і ми обоє то виділи. Її машинерія була вже така стара, шо як вона запускалася, то спинитися не можна було. Я підсувала під неї нічний горщик, наскілько можна рівно, і як я вже йшла назад наниз, шоб уже дійсно пилососити, то вона так матюкалась, як роботяга лєцтий — зовсім не як з Вассара дівка, я вам кажу. Бо вона знала, шо того разу програла в тій грі, бачте, а ніц гірше за то Віра не ненавиділа. Навіть стара та слабоумна, вона страшне як ненавиділа десь програвати.

Так всьо і йшло якийсь час, і я вже була собі подумала, шо виграла війну, а не лиш пару битв. Але то я помилилася.

Був якось день порядків — то було десь півтора року тому, — і я вже була напоготові, шоб кидатися наверх і знов її піймати. Мені то навіть зачало подобатися. Ну, як сказати. То мені компенсувало багато разів, як я прибігала другою після неї. І я подумала, шо вона собі того разу планувала чистий ураган із гімна, якшо їй вдасться то прокрутити. Були всілякі ознаки, різні. По-перше, вона при світлім розумі була не лише в той день, а цілий тиждень — навіть попросила мене в понеділок покласти їй на підлокітники крісла таку дошку, аби вона собі троха побавилася в пасьянс «Великий годинник», як у старі часи. І шо стосується її кишечника, то в неї якийсь був довжелезний період засухи. Не скидала в горщик ніц ше від вихідних. Я вже подумала, шо конкретно того четверга вона мені насипе не лиш зі звичного рахунку, а ше й із «Різдвяного клубу»[7].

Як я витягла нічний горщик у неї з-під ліжка в полудень того дня і ввиділа, шо там сухо, як у старого діда на п’яті, то й кажу їй:

— Віро, може, шось витиснете із себе, як троха потужитеся?

— Ой, Долорес, — відповідає вона та кліпає на мене тими туманними синіми очима, невинна, як агнець Божий, — я вже тужуся, як тільки можу — аж боляче. Мабуть, закреп у мене.

Я з нею відразу погодилася.

— Певно, таки дійсно закреп, і як він найближчим часом не мине, дорога моя, прийдеться вам усю коробку «Екс-лаксу» згодувати, шоби прорвати загату.

— Ой, та я думаю, що воно саме мине з часом, — сказала вона і всміхнулася мені. У неї вже, само собою, на той час і зубів не сильно було, і нижню щелепу не носила, як не сиділа в кріслі, бо могла закашлятися, ковтнути та вдавитися. Вона як всміхалася, то її лице виглядало як старий кусок стовбура з гнилою ґудзовою діркою. — Ти ж мене знаєш, Долорес, — я вважаю, що природа краще знає, що і як робити.

— Та я тебе знаю, — буркнула я, вже як відверталася.

— Що кажеш, дорога моя? — питає вона, та так мило, шо можна було подумати, у неї в роті навіть цукор не розтане.

— Кажу, я ж не можу стояти тут і чекати, доки вам схочеться по-великому, — сказала я. — Роботу маю. Самі знаєте, четвер, порядки роблю.

— Ой, що, справді? — каже вона так, ніби відразу не знала, як тільки очі зрання розлупила, який то день. — То йди роби, що маєш робити, Долорес. Якщо мені знадобиться сходити, я тебе покличу.

«Так-так, покличеш, — думала я, — хіба десь за п’ять хвилин, як наробиш». Але я так не сказала. Просто спустилася назад.