Долорес Клейборн

Я витягнула з комори пилосос, занесла у вітальню і включила в розетку. Але запустила я його не відразу. Перше пару хвилин витирала порохи. Тогди я вже набила руку, розраховувала на інстинкти й чекала, шоб шось мені всередині підказало, шо час настав.

Коли той голос заговорив і сказав, шо час прийшов, я вівкнула С’юзі й Шоні, шо зара’ буду пилососити. Гукнула голосно, та так, шо, певно, разом із королевою-маткою наверху мене почуло ше пів села. Я включила «кірбі», далі підійшла до сходів. Того дня я не розраховувала на багато. Секунд, може, тридцять-сорок, і всьо. Я собі думала, шо ну мусить у неї там всьо на волоску висіти. То я й кинулася вверх, по дві сходинки за раз, і шо ви думаєте?

Ніц!

А… ні… чо… гісінько.

Лиш-но.

Лиш-но, як вона на мене дивилася, ото було. Уся така спокійна й приємна, яка лиш може бути.

— Ти щось забула, Долорес? — лепече вона.

— Ая, — кажу я. — Забула п’ять літ тому звідси звільнитися. Віро, може, вже доста?

— Досить чого, дорога моя? — питає вона і розмахує віями, ніби зеленого поняття не має, шо я їй таке кажу.

— Давайте нічия, і квит, маю на увазі. Просто скажіть мені прямо — треба вам горщика чи нє?

— Не треба, — каже вона тим своїм найліпшим, чесним-пречесним голосом. — Я ж сказала!

І просто либиться мені. Вона й слова не мовила, але й не мусі­ла. Лицем вона показала всьо, шо мала сказати. На тобі, Долорес, шо було на тім лиці. На тобі, аби тобі добре було.

Але то ше не був кінець. Я знала, шо вона тримає в собі цілу кам’яну ковбасяку, і знала, шо прийдеться добряче заплатити, якшо вона зачне зарання, до того, як я їй горщик підсуну. То я спустилася, стала коло того пилососа й зачекала п’ять хвилин, а далі знов вибігла. Але того разу вона не либилася мені, як я зайшла. Того разу вона лежала на боці, міцно спала… чи то я так думала. І я дійсно повірила. Задурила вона мені голову добряче, і знаєте, як ото кажуть: здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені.

Як я другий раз зійшла, то вже дійсно пилососила у вітальні. Як скінчила, то віднесла «кірбі» й пішла подивитися, шо там вона. Вона сиділа на ліжку, не сонна нітроха, ковдри поскидала, штані ґумові спустила до самих тих бабиних колін і розщіпила підгузок. Чи засрала вона там всьо? Йсусику солоденький! На ліжку було повно гімна, вона вся була вимащена гімном, гімно було на килимі, на візку, на стінах. Навіть на шторах гімно було. Видно, вона набрала собі жменю і шпурнула, як ото діти болотом кидаються, як у коров’ячім ставку купаються.

Яка я люта була! Така люта, шо аж тріскотіла!

— Але Віро! Але ти є СУКА паршива! — крикнула я на неї.

Енді, я її не вбила, але тогди вже була готова, я би прямо там прямо тогди то і зробила би, як повиділа той срач і занюхала ту кімнату. Я хтіла забити її, так. Про то я брехати не буду. А вона лиш лупала на мене з тим тупорилим лицем, як у неї бувало, коли розум їй всякі коники показував… але я виділа, як у тих баньках сам чорт витанцьовував, і добре знала, кому того коника показали цей раз. Здуриш два, ганьба мені.

— Хто це? — спитала вона. — Брендо, золотко, це ти? Корови знов вибігли?

— Сама знаєш, шо ше від 1955-го нема тут ніяких корів на три милі в любий бік! — рявкнула я. Я пішла по кімнаті, таким великим кроком, і то я змилилася, бо одним капцем стала в ланяґ і чуть на хребет не впала. Якби впала, певно, забила би її. Я би не стрималася. Тогди я була готова сіяти вогонь і сірку жати.

— Я не-е-е, — каже вона, пробує говорити так, ніби вона стара бідачка, але вона багато коли й була такою. — Я не-е-е! Я не бачу, і так мене живіт мучить. Здається, зараз буде в мене аварія. Долорес, це ти?

— Та я, а хто ше, коза ти драна! — сказала я, досі лементувала на всю силу. — Я би тебе зара’ чисто забила!

Я так думаю, тогди вже С’юзі Пру й Шона Віндем стояли під сходами, вуха понащулювали, і ше я думаю, шо ви вже з ними побалакали, то вони й підвели мене мало не до шибениці. Та не треба ніц казати, Енді, так чи так. У тебе он на лиці всьо як на долоні.

Віра повиділа, шо взагалі мене ніяк не здурить, уже то не робить на мене, то й перестала мене зманювати, ніби їй знов розум потьмарило, і замість того сама зачала лютувати, на самозахист. Думаю, може, я й напудила її троха. Тепер, як згадую, то я і себе напудила… але Енді, видів би ти, шо вона там наробила! Ніби банкет у пеклі там всьо виглядало.

— Певно, так і зробиш! — загорлала вона на мене. — Одного дня таки вб’єш мене, плюгава ти стара фурія! Уб’єш мене, як і чоловіка свого вбила!

— Нє, добродійко, — сказала я. — Не зовсім так. Як я буду готова тебе порішити, то не буду собі голову мо­рочити, шоби всьо виглядало ніби випадково, — я тебе просто з вікна випхну, і стане в світі на одну суку засрану менше.