Домашнє вогнище

— Ешбі їде якось верхи надвечір у гості до якихось там материних родичок чи, може, просто приятельок і ненароком натрапляє на невеличку перестрілку передових постів. Він спішується і на чолі жменьки вояків, яких перед тим зроду не бачив, сам у плащі з червоною підкладкою, видною за милю, кидається в атаку на укріплені позиції досвідчених у лісових боях стрільців. План битви генерала Лі, в який, можливо, загорнули кілька сигар і, викуривши останню з них, викинули, знаходить офіцер-розвідник янкі на підлозі в якомусь салуні в тилу північан у той час, як Лі вже розділив свої війська перед битвою під Шарпсбергом. Джексона на Пленк-род, коли він згорнув свій фланг усупереч усім сподіванням Гукера і чекав тільки світанку, щоб з новою силою жорстоко й безоглядно вдарити всім крилом на того самого Гукера, який попивав собі пунш на веранді в Чанселлорсвіллі й телеграфував Лінкольнові про свою перемогу над Лі, — з-посеред усього гурту молодших офіцерів саме Джексона, а не кого іншого, застрелює глупої ночі власний патруль, і команду після нього переймає на правах старшинства Стюарт, цей мужній воїн, що й уродився, здавалося, в сідлі й при шаблі, вже тоді знаючи все, що можна було знати про війну, окрім того, що війна — це безоглядна й жорстока глупота. І ось цей самий Стюарт плюндрує пенсільванські курники якраз тоді, коли Лі треба було знати про всі заходи Міда, а особливо частин Ганкока на Цвинтарному пагорбі під Геттісбергом. І Лонгстріт, що виявляє таку забарність там-таки. І пізніше цього самого Лонгстріта ненароком, як і Джексона, підстрелюють поночі його ж власні солдати[7]. І все-таки Бог звернув своє лице до нас? Таки звернув до нас?

— А як ще інакше можна було примусити їх битися? Хто б інший цього домігся, як не Джексони, і Стюарти, і Ешбі, і Моргани, і Форрести? Їх, тих фермерів центральних і середньозахідних штатів, які мали земельні ділянки в кілька акрів, а не в десятки й тим більш не в сотні акрів і які самотужки обробляли їх, і не знали й близько, як вирощується бавовник, чи тютюн, чи цукрова тростина, і які не мали рабів, не потребували їх і не хотіли, і які вже закидали оком на тихоокеанське узбережжя, — з них не всі прожили на місці бодай у двох поколіннях, та й то осівши, де їм випало осісти, з чистої випадковості, — що віл здох або вісь поламалася. І тих ремісників з Нової Англії, котрі й зовсім не мали землі й усі речі визначали тим, скільки треба води та коштів, щоб оберталися колеса, і тих крамарів та судновласників, що вузькою смужкою сиділи над берегом, усе не відводячи поглядів від того боку Атлантики, і що їх тільки зиск тримав на цьому континенті. І тих, котрим треба було гострозору, щоб побачити, — спекулянтів ділянками під забудову майбутніх міст серед дикої пущі; і котрим треба було жвавості, щоб зметикувати, — банкірів, що давали фермерам позички під заставу землі, яку ті тільки й чекали нагоди покинути, і під заставу залізниць та пароплавів, які мали перевозити тих фермерів ще далі на захід, і під заставу заводів та верстатів, і винаймуваних будинків, де мешкали ті, хто обслуговував заводи й верстати; і котрим треба було мати вільний час і тяму, щоб зрозуміти й пройнятися страхом чи бодай хоч передбачити, — бостонських (навіть коли вони й не родилися в Бостоні) безплідних духом нащадків таких самих походженням і таких самих вихованням тіток та дядьків, руки в яких якщо й мали мозолі, то тільки від кривосудного пера, для яких сама пуща становила джерело наживи і які якщо й відводили погляд від Бікон-Гілу[8], то тільки до неба; — уже й не кажучи про всю ту галасливу потолоч, що йшла вслід за піонерами, — верескливих політиканів, медоточиві хори самозваних слуг божих, усіх тих…

і Маккаслін:

— Ну, ну. Стривай хвильку.

і хлопець: