Домашнє вогнище

Він не зайняв її. І навіть не глянув, де друга могила, в яку він, Маккаслін, майор Де Спейн і Бун того недільного ранку два роки тому поклали Семове тіло разом з мисливським ріжком, ножем і люлькою, — в цьому не було потреби. Він ступив на ту могилу, а може, й перейшов уже по ній. Але це нічого. «Він, певно, знав, що я тут сьогодні буду, ще до того, як я прийшов», — подумав хлопець, підходячи до дерева, що підтримувало один край помосту, на якому лежав Сем, коли в той день застали тут їх двох з Буном Маккаслін і Де Спейн. До стовбура було прибито другу бляшанку, потьмянілу й заіржавілу; теж чужорідна, вона, однак, притерлася до лісового загалу і вже не звучала незграйною нотою в гармонії пущі, і була порожня, давно спорожнена від їжі та тютюну, що він поклав у неї тоді, — так само як невдовзі вона спорожніє і від того, що він зараз витяг з кишені: пучка тютюну, нова барвиста хустинка, маленький паперовий пакуночок м’ятних цукерок, які Сем любив; і таки спорожніла, ледь устиг він одвернутись — воно не зникло, а просто перенеслося в тисячолике життя, яке розписало легкими химерними слідами цю вічно вологу, похмуру й усамітнену землю, куди не пробивається сонце, життя, яке, завмерши, приглядається до нього з-за кожної гілочки й листочка, жде, коли він рушить, піде далі. І він не барився, тільки завагався на мить, сходячи з пагорка, який зовсім не був оселею небіжчиків, бо вони, Лев і Сем, ніякі не мертві — не скуті в землі, а вільні в ній, і не під землею, а разом з нею, роздрібнені на тисячу тисяч живих часток, присутні в кожному листочку й гілочці й зернині, в повітрі, й сонці, й дощі, й росі, в жолуді, в листку дуба й знов у жолуді, в смерку й світанні, в смерку й світанні, що незмінною плетеницею ідуть одне за одним, — роздрібнені й водночас єдині, і Старий Бен, Старий Бен також: вони віддадуть йому його лапу, авжеж віддадуть, а потім знову кинуть йому виклик, і знов буде погоня, але вже без серця, яке розривалося б від натуги, і без тіла, яке б шарпалося й кривавилось…

Коли він так завмер на мить, у пам’яті раптом спливло Ешеве застереження, навіть виразно почувся його голос. Він уже підніс ногу, щоб ступити далі, і враз затамував дух, глянувши вниз, і відчув, як його щось гостро вдарило з глибин часу, коли ще й на світі не було його, Айзека Маккасліна, — отже, це тільки страх, а не переляк, то й добре; вона, змія, ще не звинулася в кільце і ще не засичала, тільки швидким і рвучким рухом відкинула вбік один виток, наче для того, щоб, підвівши голову, легше було її відхилити, сама теж не пройнята переляком і ще не зовсім погрозлива, завдовжки понад шість футів, голова трохи вище хлопцевих колін і на відстані в який крок від нього. Стара, видно, була: яскраві колись барви на ній виблякли й примерхли в узгідненій одностайності з пущею, де вона повзала й чаїлася, ця старизна, якій споконвічно суджено бути самотньою і нещадною до всього живого. Він уже відчув її запах — гнилих огірків та ще чогось безіменного, що будило думки про всезнання, старечу втому, упослідженість і смерть. Нарешті вона ворухнулась. Але не головою — коли змія почала плавно відсуватися від нього, голова її була все так само випростана вгору і трохи навскіс, через що здавалося, ніби піднесена третина тіла існує сама собою і переміщується безвідносно до законів тяжіння і рівноваги, бо важко було повірити, щоб уся ця тінь, яка струменіла по землі вслід за головою, належала тій самій змії, що й голова. Змія проповзла і зникла. Хлопець нарешті опустив другу ногу, несвідомо, і так став з піднесеною рукою, як Сем стояв того дня шість років тому, коли привів його в саму пущу і показав, яка вона, і він перестав бути дитиною. І тоді промовив тією давньою мовою, мимовільно, як і Сем того дня:

— Ватаже. Предку.