Домашнє вогнище

Він ступав попереду, бо знав, що хоч до табору не було й милі, Еш, який уже двадцять років щороку по два тижні проводив у таборі, все одно не міг зорієнтуватись, де вони, але Еш так ніс рушницю, що скоро не на жарт занепокоїв хлопця, і він сказав Ешеві йти попереду; Еш простував широкою ходою і, балакучий тепер, завів по-старечому невпинний монолог — почав про те, що було навколо, потім про ліс, про табір у лісі, про їжу в таборі, про їжу взагалі, про готування страв, розповів, як готує їжу його жінка, тоді коротко про свою стару і майже відразу докладно про нову няньку-мулатку в майорових сусідів, мовляв, коли вона й далі так вихлятиме хвостом, то побачить, що хоч він і старий, але ще ого-го! одне біда, що його стара не спускає з нього ока; — вони пробиралися звіриною стежкою крізь хащі очерету й ожини, які кінчалися за чверть милі від табору, підходили до великої колоди, що лежала поперек стежки; Еш, не перестаючи говорити, підніс ногу, щоб переступити, коли раптом з-за колоди підвівся ведмідь-одноліток, сів на задні лапи, а передні підняв на рівень грудей, наче збирався молитись, і збігла ціла хвилина, поки Ешева рушниця якось непевно звелася вгору; хлопець підказав:

«Набій! Спершу набій у патронник!»

Але рушниця вже клацнула, і він знову сказав: «Спершу набій у патронник!»

Еш зробив це, трохи згодом рушниця застигла і знову клацнула, тож він сказав:

«Другий!»

І побачив, як картечний набій перекидьки полетів у зарості. «Тепер на кролів», подумав він, рушниця так само загнулась і у нього в голові майнуло: «Це вже на птицю», але не встиг він нагадати Ешеві, як той уже перезарядив, тож він закричав:

«Не стріляй! Не стріляй!» — але й те було пізно, легке і сухе зле «щек!» випередило його слова, ведмідь обернувся, впав на всі чотири й уже його не стало, тільки колода, очерет, пухнастий безупинний сніг, і Еш каже:

«Тепер куди?»

І хлопець відповідає:

«Сюди. Ходім».

І вже повернув стежкою, але Еш озвався:

«Ні, мені треба позбирати набої».

Тоді він гукнув:

«Біс із ними, ходім, чуєш!»