Домашнє вогнище

Коли малий Маккаслін і дядько Ферт дізналися про нову втечу Томіного Терла й бігцем вернулися додому, то ще здалеку почули в кухні прокльони та рев дядька Кумпана, потім звідти вилетіли спершу лис, а за ним собаки й проскочили сіньми до кімнати-псарні, й було чути, як вони перебігають тудою до їхньої, Маккасліна й дядька Ферта, кімнати, відтак вони знову показалися в сінях і зникли в кімнаті дядька Кумпана, й знову було чути, як вони женуться через ту кімнату в кухню, тільки що цим разом зчинився такий гармидер, ніби завалився кухонний коминок, а дядько Кумпан ревів, мов пароплавний гудок, і цим разом лис, і собаки, і кілька дровиняк — усе те вилетіло з кухні з дядьком Кумпаном у самім осередді того клубка, і дядько Кумпан гатив куди попало ще одним поліном. Ото була гонитва!

Вбігши вдвох до своєї кімнати по краватку дядька Ферта, вони застали лиса загнаного за годинник на полиці коминка. Дядько Ферт дістав краватку з шухляди й, копняками розкидаючи псів, схопив лиса за шкірки, зняв з коминка й запхав у клітку під ліжком, а тоді вони перейшли до кухні, де дядько Кумпан добував з попелу снідання й протирав фартухом каструлі.

— Що ви в біса собі думаєте? — спитав дядько Кумпан. — Випускаєте цього анахтемського лиса, щоб ганяв із собаками по всьому домі.

— Чорт з ним, з тим лисом, — відрізав дядько Ферт. — Терл знову накивав п’ятами. Швидше дай мені й Касові щось підснідати. Зловити його треба ще перше, ніж він туди дістанеться.

Куди подався Терл, не було для них загадкою: щоразу, коли йому щастило дременути, а це траплялося десь двічі на рік, він їхав у те саме місце. Прямував до узграниччя сусідньої округи, в маєток містера Гюберта Бічема, який міс Софонсіба, сестра містера Гюберта (той теж був парубок, як і дядьки Ферт та Кумпан), уперто вимагала називати Уоріком, на манір замку в Англії, чиїм законним власником, тобто справжнім графом Уоріком, твердила вона, нібито був містер Гюберт, тільки що йому бракувало гордощів, а завзяття й поготів, щоб морочитися поновленням своїх спадкових прав. Терл унадився туди до служниці Тенні й, бувало, увивався коло неї, поки його не схоплять. Вони не могли, щоб утримати його вдома, купити Тенні у містера Гюберта, бо, за словами дядька Ферта, в них розвелося стільки чорних, аж ті вже їм проходу не дають на їхній власній землі, не могли й продати Терла містеру Гюбертові, бо, за словами останнього, він не те що не купив би Терла, а й задарма не взяв би цього гемонського чорно-білого Маккасліна, навіть коли б дядьки Ферт та Кумпан зобов’язалися платити за його харчування та житло. На додачу до всього, якщо по нього не приїздили негайно, містер Гюберт привозив його сам, прихопивши з собою ще й міс Софонсібу, і затримувався в них на тиждень чи й довше: міс Софонсіба жила в кімнаті дядька Кумпана, а дядько Кумпан переносився в одну з негритянських хатин, де раніше, за часів прадіда Каса, мешкали негри, поки прадід не помер і дядьки Ферт та Кумпан не переселили їх у дім, не добудований за життя прадіда; і навіть не кухарював протягом їхньої гостини, а в будинок навідувався хіба посидіти в присмерку на передній веранді між містером Гюбертом та дядьком Фертом, аж поки містер Гюберт сам утомиться розповідати, скільки ще голів негрів та скільки акрів землі долучить до посагу міс Софонсіби в день її весілля, і піде спочивати. А проте якось минулого літа, опівночі, дядькові Кумпанові трапилось не спати у своїй хатині й чути, як містер Гюберт виїхав верхи з садиби; не гаючись ні хвилини, він кинувся до будинку, збудив Каса з дядьком Фертом, і вони втрьох попрохали міс Софонсібу встати й одягтися, по тому запрягли коней у воза й наздогнали містера Гюберта — вже майже на світанку. Отож по Томіного Терла завжди їздили Кас із дядьком Фертом, бо ж дядько Кумпан взагалі нікуди не їздив, навіть до містечка, навіть по Терла до містера Гюберта, хоч усі знали, що для дядька Кумпана це було б удесятеро безпечніше, ніж для дядька Ферта.