Домашнє вогнище

Але міс Софонсіба мовби не чула його. Зупинившись біля дядька Ферта, вона підсунула йому склянку, а що при цьому мовчала, то миготливий зуб кольору масті чалого ховався тепер за стиснутими губами, аж поки вона озвалася знов і навела улюблений вислів свого татуся, що немає кращої осолоди для віскі по-міссісіпському, ніж ручка міссісіпської дами, а потім поцікавилась, чи не бажає дядько Ферт побачити, як вона підсолоджувала віскі своєму татусеві. Вона піднесла склянку, пригубила віскі й подала дядькові Фертові, і цього разу той прийняв частунок. Він знову шурнув ногою, вихилив віскі й зауважив, що коли містер Гюберт думає прилягти, то він би теж трішки спочив, бо скидається на те, що Терл заповзявся добряче поганяти їх і таки поганяє, якщо собаки містера Гюберта будуть не набагато кращі, ніж звичайно.

Отож містер Гюберт з дядьком Фертом перебралися в будинок. За хвилину Кас підвівся теж і вийшов на задвірок, щоб чекати на них там. Найперше, що він побачив, — це голову Терла, що пливла над плотом. Та коли він перебіг подвір’я, щоб заступити йому дорогу, Терл навіть не тікав. Сидячи навпочіпки за кущем, звідки пильнував за будинком, за його задніми дверима та горішніми вікнами, негр спитав півголосом:

— Що вони тепер роблять?

— Пішли здрімнути, — відповів Кас. — Але ти не бійся: як тільки встануть — напустять на тебе собак.

— Ха! — вигукнув Терл. — І ти теж не бійся. Тепер я під опікою. І єдиний мій клопіт — не даватися до рук старого Ферта, доки не буде наказу.

— Якого наказу? — здивувався Кас. — Чийого? Містер Гюберт хоче тебе купити в дядька Ферта?

— Ха! — знову вигукнув Терл. — Так, як мною опікуються, не зміг би опікуватися сам містер Гюберт. — Він звівся на рівні ноги. — Затям собі, що я скажу: хочеш залагодити якусь справу, чи то урожай зібрати, чи женитися, вдайся до жіноцтва. Тоді тобі залишиться тільки одне: сидіти й чекати. Затям собі.

І його вже не було. За хвилю Кас вернувся під будинок. Але звідти не чулося нічого, крім хропіння з кімнати, де «дрімали» дядько Ферт і містер Гюберт, та трохи слабшого хропіння з горішнього вікна. Тож він подався до альтанки й так само, як перше містер Гюберт, сів, спустивши ноги у воду, — правда, ненадовго, бо спека вже починала спадати й гонитва ось-ось мала поновитися. І справді, за якийсь час містер Гюберт із дядьком Фертом вийшли на задню веранду, а слідом за ними знову з’явилася міс Софонсіба з віскі, водою та цукром на таці, тільки цього разу дядько Ферт вихилив свою склянку, перше ніж міс Софонсіба встигла «підсолодити» напій, тож вона лише попросила їх швидше вертатися, бо їй, мовляв, хотілось би показати дядькові Ферту, — адже він тільки й знає в Уоріку, що негрів та собак, — свій сад, оте царство, де ні містер Гюберт, ані будь-хто інший не має ніякого права голосу.

— Еге ж, добродійко, — сказав дядько Ферт. — Мені тільки спіймати свого чорного. Нам треба негайно вертатися додому.

Кілька негрів привели їм коней. Уже чути було валування собак, що чекали по парі на смичку тут-таки на доріжці, тож вони відразу скочили в сідла й поїхали до хатин, причім дядько Ферт випередив навіть собак. Ось чому Кас не мав жодного уявлення, коли, власне, і де вони заскочили Терла й чи його виполохано, як можна було гадати, з котроїсь із негритянських хиж. Ще навіть не спустили собак, коли дядько Ферт, що вихопився на Чорному Джоні далеко вперед, раптом заревів:

— Держіть його! Побий мене хрест, ми вигнали його зі сховку!

І копита Чорного Джона гримнули чотирма зряду пістолетними пострілами, зриваючись у чвал, і за мить Чорний Джон із дядьком Фертом згинув за пагорбом, ніби забігши за край світу. Містер Гюберт рикав і собі:

— Держіть його! Спускайте собак!

І всі гуртом перевалили через пагорб і встигли побачити, як Терл тікає рівниною вже майже під лісом, а собаки женуться за ним по схилу. Вони тільки раз подали голос, а коли наздогнали втікача й заклубочились довкола нього, враження було таке, ніби вони пнуться підскочити й лизнути його в лице, аж Терл сповільнив біг і спокійно, наче вертався з полювання на кролів, ввійшов до лісу разом з собаками. А коли Кас із містером Гюбертом та неграми прилучилися в лісі до дядька Ферта, там уже не було ні Терла, ні собак — жодної живої душі, крім старого Скелета, знайденого півгодини перегодом з Терловою курткою на спині замість сідла, — він був прив’язаний у кущах серед розсипаного доброго півбушеля вівса містера Гюберта, вівса, що його старий Скелет уже не спокушався жувати навіть для того, щоб знову його виплюнути. Це була якась пародія на гонитву.

— Все одно ми сьогодні його зловимо, — запевнив містер Гюберт. — Прицькуємо собаками. Десь близько півночі обложимо хату Тенні неграми з собаками й зловимо його.

— Яке там у дідька близько півночі! — визвірився дядько Ферт. — Ще не смеркне, як ми всі троє — я, Кас і цей чорний — будемо на півдорозі додому. Чи не знайдеться у котрогось із твоїх негрів якогось дворняги абощо, зугарного винюшити цих гончаків?