Домашнє вогнище

— Щоб гасати по цьому лісі аж до ранку? — запитав містер Гюберт. — Коли я ладен закластися з тобою на п'ятсот доларів, що того чорного не треба й ловити — тільки підійти поночі до хатини Тенні й гукнути його?

— П’ятсот доларів? — перепитав дядько Ферт. — Згода! Бо ані мене, ані Терла, — нікого з нас і близько не буде поночі біля хатини Тенні. П’ятсот доларів!

Дядько Ферт і містер Гюберт обмінялися нищівними поглядами.

— Згода! — сказав містер Гюберт.

Він вирядив до міс Софонсіби одного з загоничів на старому Скелеті, й десь по півгодинному очікуванні негр привіз чорного дворняжку з хвостом-обрубком та нову пляшку віскі. Загонич під’їхав також до дядька Ферта і вручив йому паперовий згорточок.

— Що це?

— Це для вас, — відповів негр.

Тоді дядько Ферт узяв пакуночок і розгорнув його. З-під паперу показалася червона стрічка, що недавно прикрашала шию міс Софонсіби; сидячи на Чорному Джоні, дядько Ферт тримав ту стрічку з таким виглядом, наче то була водяна мокасинова гадючка, хоч і намагався не показати свого страху, — і часто кліпав на негра очима. Потім перестав.

— Що я маю з цим робити? — спитав він.

— Вона тільки загадала віддати вам, — одказав негр. — І сказати: «На щастя».

— А в чому має щастити, не казала? — поцікавився дядько Ферт.

— Ні, сер, — відповів негр. — Сказано тільки: «На щастя».

— Ох! — вихопилося з грудей дядька Ферта.

Цуцика привезено недарма: він таки знайшов гончаків. Кас, дядько Ферт, містер Гюберт і решта всі почули їх здалеку. Проте в ту хвилину — сонце вже стояло на вечірньому прузі — собаки не йшли по сліду, вони гавкотіли так, наче силкувалися звідкись видобутися. Незабаром стало видно й звідки. У полі, за якихось дві милі від будинку містера Гюберта, стояла невелика — завбільшки з десять на десять футів — повітка на бавовну, й усі одинадцятеро собак були в ній, за дверима, закладеними цурпалком. Коли негр відсунув його, всі дивились, як вони клубком вивалюються з повітки, тільки містер Гюберт зі свого коня дивився в потилицю дядькові Ферту.

— Ну, ну, — кинув містер Гюберт. — Принаймні це вже щось. Можна використати їх знову. Не схоже, щоб той чорний завдав їм стільки труда, як вони йому.

— Не перетрудились, — буркнув дядько Ферт. — Я хочу сказати: як вони з ним, так і він з ними. Я триматимуся дворняги.

— Гаразд, — погодився містер Гюберт. І вів далі: — До дідька, Філесе, вертаймо. Гайда вечеряти. Кажу тобі: того чорного не треба й ловити — тільки…

— П’ятсот доларів? — перебив його дядько Ферт.

— Яких? — запитав містер Гюберт. Їхні схрещені погляди вже не кресали блискавиць. Та жартувати і той і другий теж не жартували. Сидячи на конях у першому присмерку, вони світили один на одного очима й тільки поморгували.

— Яких п’ятсот доларів? — перепитав містер Гюберт. — Що ти не спіймаєш цього чорного в хатині Тенні сьогодні опівночі?

— Що ні мене, ні того чорного сьогодні опівночі і близько не буде біля будь-якої домівки, крім своєї власної.

Їхні очі знову кресали блискавиці.

— П’ятсот доларів, — потвердив містер Гюберт. — Згода.

— Згода, — луною озвався дядько Ферт.

— Згода, — повторив містер Гюберт.

— Згода, — повторив за ним і дядько Ферт.

Містер Гюберт забрав собак та негрів і повернув додому. Кас, дядько Ферт та негр із дворнягою рушили далі, негр однією рукою вів старого Скелета, а другою на смичку (за нього правив обривок вистріпаної мотузки) собаку. Дядько Ферт дав дворнязі понюхати Терлову куртку, і, здавалось, тільки тепер до песика дійшло, для чого він тут; далі його сміливо можна було спускати зі смичка і їхати слідом верхи, та чорний хлоп’як на ушулі вже засурмив на вечерю, і вони воліли не ризикувати.

Згодом запанувала кромішня пітьма. А ще згодом — Кас не знав, скільки цього разу збігло часу й де вони опинились, як далеко від будинку містера Гюберта, знав тільки, що позаду в них немалий і тривалий шлях потемки, а проте вони все ще їдуть далі, з короткими зупинками час від часу, коли дядько Ферт нахилявся на Чорному Джоні, щоб дати дворнязі ще раз понюхати Терлову куртку, і, добувши пляшку з віскі, ще раз промочував горло, — так от, іще згодом вони зрозуміли, що Терл почав петляти й далекими манівцями вертається до будинку.

— Побий мене хрест, він у наших руках, — зрадів дядько Ферт. — Зараз ми його вполюємо. Поїдемо навперейми, й він не встигне сховатися.

Вони сказали негрові спустити дворнягу й невідступно їхати за ним на старому Скелеті, а самі рушили до будинку містера Гюберта, спиняючись на пагорбах, щоб дати перепочити коням та послухати, як дворняжка гавкотить в улоговині, де й досі кружляв Томін Терл.