Домашнє вогнище

Коли другого дня перед самим обідом Кас добрався додому, його долала страшенна втома. Навіть якби дядько Кумпан став гаяти час на обід, Кас би однак не здужав попоїсти; ще одна миля такої їзди — і він би заснув на поні. Зрештою, сон його, мабуть, таки зморив — ще раніше, ніж він завершив свою розповідь дядькові Кумпанові, — бо він і незчувся, як сонце раптом уже було на спаді, сам він лежав у постелі з сіна на труському возі, а дядько Кумпан сидів над ним на передку, достоту як у кріслі-гойдалці перед кухонним коминком за кухарюванням, і батога тримав теж, мов ложку чи виделку, якими мішав у каструлях і куштував страви. Дядько Кумпан прихопив з собою холодну кукурудзяну перепічку, м’ясо та бутель сколотин, — все це у вологих джутових ворочках, — і та їжа чекала на його, Каса, пробудження. Кас покріпився на возі в останньому промінні призахідного сонця. Вони, певне, їхали досить шпарко, бо до плантації містера Гюберта вже лишалося не більше, як дві милі. Дядько Кумпан зачекав, поки він попоїсть. Потім зажадав:

— Розкажи мені ще раз.

Отож Кас розказав ще раз: про те, як вони з дядьком Фертом знайшли нарешті кімнату, де справді нікого не було, і як дядько Ферт сидів на краю ліжка й повторював:

— Боже мій, Касе. Боже мій, Касе.

А потім вони зачули кроки містера Гюберта на сходах і побачили, як по передпокою наближається світло, й містер Гюберт ввійшов до них у нічній сорочці, поставив свічку на стіл, став і втупив очі в дядька Ферта.

— Ну, Філесе, — проголосив він, — нарешті вона тебе запопала.

— Я ж ненароком, — бив себе в груди дядько Ферт. — Присягаюсь богом.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Ти це кажеш мені. Ти скажи це їй.

— Таж я казав, — запевнив дядько Ферт. — Далебі, казав. Присягаюсь бо…

— Певна річ, — урвав його містер Гюберт. — Але послухай сам.

Якусь хвилину вони слухали. А втім, Кас не переставав чути її весь час. Її вереск був уже не такий голосний, як спочатку, проте не вщухав ні на мить.

— Може, ти вернешся туди до неї і повториш іще раз, що це сталося ненароком, що ти нічого такого і в голові не покладав, отож нехай вона тобі простить і забуде про все? А й справді.

— Що — справді? — пробелькотав дядько Ферт.

— Вертайся туди й повтори їй ще раз.

Дядько Ферт дивився на містера Гюберта. Його очі часто закліпали. Потім знову знерухоміли.

— Стривай, — озвався він. — Май розум у голові. Нехай я справді ввійшов до спальні дами, і саме міс Софонсіби; нехай, коли вже тебе так важко переконати, у всьому світі тільки й дам, що вона, і я ввійшов у її спальню, бо хотів забратися до неї в ліжко. Та чи брав би тоді я з собою дев’ятилітнє хлоп’я?

— Тож-то й воно, що я маю розум, — відрізав містер Гюберт. — Ти заїхав у ведмежі нетрища своєю охотою, без жодного примусу. Що ж: ти доросла людина, отож знав, що то ведмежі нетрища, й не міг не знати, як із них виїхати, коли знав, як у них заїхати, і ти мав змогу виїхати. Так ні ж бо! Тобі надало втелющитися в самий барліг і лягти біля ведмедиці. І те, чи ти знав, чи не знав, що ведмедиця там, не грає ніякої ролі. Тож якби я дав тобі видобутися з барлогу навіть без сліду пазурів на тілі, я був би найпослідущий дурень. Врешті, мені й самому хотілося б трішки тиші, спокою та волі, й тепер мені це усміхається. Так, так, сер. Вона вже запопала тебе, Філесе, і ти це знаєш. Довгенько ти тікав від погоні й біг добряче, але, як той казав: носив вовк — понесли й вовка.

— Еге ж, — муркнув дядько Ферт. Він вдихнув у себе повітря і повільно, негучно видихнув його. Але так, що було чути. — Ну що ж, — додав він, — бачу, доведеться ризикнути.

— Ти вже ризикнув, — напнув його мокрим рядном містер Гюберт. — Ризикнув, коли повернувся сюди… — Нараз він теж урвав. Потім і собі покліпав очима, але разів шість, не більше. Потім перестав і добру хвилину видивлявся на дядька Ферта. — А чим ризикнути? — поспитав він.

— Отими п’ятьма сотнями доларів, — відповів дядько Ферт.

— Якими п’ятьма сотнями доларів? — перепитав містер Гюберт. Вони з дядьком Фертом видивлялися один на одного. І знов містер Гюберт заморгав очима, а тоді знов перестав. — Здається, ти сам казав, що знайшов його в хаті Тенні?

— Знайшов, — визнав дядько Ферт. — Але ж ти закладався, що я його там спіймаю. А це марна річ, хоча б там під дверима стояло десятеро таких, як я.

Містер Гюберт знову блимав на дядька Ферта, але тепер поволі, розмірено.

— Отож ти береш наповажне цей дурний заклад? — спитав він.

— Ти також ризикнув, — відказав дядько Ферт.

Містер Гюберт ще поблимав очима на дядька Ферта. Потім перестав. Потім узяв свічку зі столу й вийшов. Кас із дядьком Фертом сиділи на краю ліжка й дивилися, як світло свічки віддаляється по передпокою, й дослухалися до кроків містера Гюберта, що спускався сходами. За хвилину вони знов побачили світло й зачули кроки містера Гюберта, що сходив нагору, Містер Гюберт вступив до кімнати, поставив свічку на стіл і поклав біля неї колоду карт.