Домашнє вогнище

— Іди до задніх дверей і гейкни. Приведи сюди першу-ліпшу істоту, що відгукнеться, людину чи мула, тварину, байдуже що, аби тільки воно вміло здати десять карт.

Отож Кас вийшов на задвірок. Та кликати не довелося: тут-таки за дверима, під стіною сидів навпочіпки Томін Терл; з ним він і вернувся до їдальні, де містер Гюберт усе ще сидів по один бік столу, злігши на нього схрещеними руками, а дядько Кумпан — по другий, склавши руки в себе на колінах, а між ними під лампою лежала лицем донизу колода карт. Коли ввійшли Кас із Терлом, жоден з гравців навіть не поглянув у їхній бік.

— Потасуй, — сказав містер Гюберт.

Дядько Кумпан потасував карти, поклав колоду назад під лампу і знов опустив руки на коліна, а містер Гюберт зняв колоду й знову зліг на стіл.

— Здай, — кинув містер Гюберт.

Ані він, ані дядько Кумпан досі не підводили очей. Тільки сиділи собі на своїх місцях, коли в освіті лампи показалися коричневі руки Томіного Терла, взяли колоду й заходилися здавати: одну карту незасвічену містерові Гюберту й одну незасвічену дядькові Кумпану, а потім одну карту засвічену, короля, містерові Гюберту й одну засвічену, шістку, дядькові Кумпану.

— Ферт Маккаслін проти посагу Сібі, — повторив містер Гюберт. — Здавай далі.

І одна з тих коричневих рук знов дала карту містерові Гюберту — трійку, і знов дала карту дядькові Кумпану — двійку. Містер Гюберт глипнув на дядька Кумпана. Дядько Кумпан стукнув кісточками пальців об стіл.

І та сама коричнева рука знов дала містерові Гюберту карту — ще одну трійку і дядькові Кумпану дала карту — четвірку. Містер Гюберт глипнув на нього самого, а дядько Кумпан знову стукнув кісточками пальців об стіл.

— Здавай, — кинув містер Гюберт.

І та сама коричнева рука знов дала йому туза, а дядькові Кумпану п’ятірку, і тепер містер Гюберт сидів, як у камені. Він не рухався цілу хвилину; тільки сидів на місці й мов заворожений дивився, як дядько Кумпан уперше, відколи тасував, кладе одну руку на стіл, двома пальцями пощипує ріжок своєї незасвіченої карти й заглядає під той ріжок і знов опускає руку на коліна.

— Я чекаю, — нагадав містер Гюберт.

— І на додачу ті два негри, — озвався дядько Кумпан. Він теж не ворушився. Сидів на своєму місці, достоту як на возі, коли їхав з Касом до містера Гюберта, або на коні чи в кріслі-гойдалці за кухарюванням.

— Проти чого? — спитав містер Гюберт.

— Проти трьохсот доларів, що Тіофілес заборгував тобі за Тенні, і тих трьохсот, у які ви з Тіофілесом оцінили Терла.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт, тільки цим разом далеко не так голосно й навіть не уривчасто. Й вигукнув знову: — Ха-ха-ха! — теж неголосно. Потім сказав: — Гаразд. — І сказав знову: — Гаразд, гаразд. — І нарешті: — Ще хвильку почекаймо. Якщо мій виграш — ви берете Сібі без посагу разом з двома неграми і я нічого не винен Філесові. Якщо твій виграш…

— …Тіофілес вільний і ти заплатиш йому триста доларів за Терла, — докінчив дядько Кумпан.

— Так буде, якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, — сказав містер Гюберт. — Якщо ж ні, Філес не винен мені нічого, а я йому, хіба що куплю цього чорного, хоч я вже стільки років намагаюся втовкмачити тобі й Філесові, вам обом, що він мені приший кобилі хвіст. Тобто вертаємося до вихідного пункту всієї цієї безглуздої історії з невеличкою поправкою. А отже: або я мушу віддати чорну, або піти на ризик купити чорного, що його, як ви самі вже визнали, вам і так несила втримати вдома.

Він замовк. Якусь хвилину стояла така тиша, ніби обидва поснули. Потім містер Гюберт підніс свою незасвічену карту й перевернув її. То була ще одна трійка, й містер Гюберт сидів тепер, дивлячись кудись у простір, тарабанячи пальцем по столу, неквапом, розмірено, не надто гучно.

— Хм! — хмикнув він. — А тобі потрібна саме трійка. В колоді лише чотири трійки, і з них я маю три. Тасував ти. Я знімав колоду. Якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, мені доведеться купувати негра. Хто здавав карти, Емодіесе?

Та на відповідь він не чекав. Простяг руку й повернув дашок лампи так, що світло ковзнуло по руках Томіного Терла, що мали бути чорні, а були трохи не білі, і по його святковій сорочці, що мала бути біла, а була трохи не чорна, тій сорочці, яку він надягав щоразу, коли тікав з дому, достоту, як дядько Ферт чіпляв краватку щоразу, коли їздив по нього, і ковзнуло по його обличчю; тримаючи отак дашок, містер Гюберт сидів за столом і дивився на Томіного Терла. Потім пустив дашок, узяв свої карти, повернув їх лицем і попхнув на середину столу.

— Я пасую, Емодіесе, — проголосив він.

IV