Домашнє вогнище

Та хоч би що там було, а найважче вже позаду. Ще якась година — і він зможе повернутися додому й навіть трохи передрімати до виходу в поле, де не так працюватиме, як цілий божий день вичікуватиме слушну нагоду для розмови з Едмондсом. Можливо, тим часом утихомириться і злість, і він боротиметься лише з утомою. Але все-таки на своєму полі, хоч він ані був, ані хотів бути його власником, це, зрештою, йому ні до чого. Наділ він одержав сорок п’ять років тому — Керазерса Едмондса тоді й на світі ще не було — й орав його та засівав, як і коли вважав за доцільне (іноді, може, й нічого не робив, тільки сидів цілий ранок на ганку, дивлячись на поле й міркуючи, чи до душі йому така робота), а Едмондс, десь тричі на тиждень проїжджаючи на кобилі в поле, хіба раз на сезон зупинявся на хвилину-дві, щоб дати йому ділову пораду, хоча він пускав її повз вуха, глухий навіть до звуку його голосу, так, наче Едмондс зовсім і не озивався; потім Едмондс рушав далі, а він знову брався до перерваної роботи, байдуже, що то було, й подія відразу ж затиралася, ішла в непам’ять, не переростаючи у сварку, як і водилося в ті часи. Так що й цей важкий день теж незабаром скінчиться. Потім він підійде до Едмондса і скаже йому своє слово; це буде однаково, якби він укинув монету в автомат і смикнув за ручку — залишиться тільки спостерігати.

Він точно вгадував дорогу, навіть у темряві. Адже на цій землі він народився — на цілих двадцять років раніше від Керазерса Едмондса, теперішнього її власника. Працював на ній, відколи підріс настільки, що міг рівно тримати чепіги плуга; полював на кожнім клаптику цієї землі в дитинстві, за юних і зрілих літ, аж доки не облишив мисливства, — не тому, що вже не здужав виходжувати по кільканадцять миль на цілоденних чи цілонічних ловах, а просто відчув: не личить йому ганяти за кролями та опосумами, йому, найстаршому з Маккаслінових нащадків (хоча в очах людей він походив не від Маккаслінів, а від Маккаслінових рабів), мало не такому віком, як старий Айзек Маккаслін, що живе в місті на утриманні Раза Едмондса, хоч міг би бути власником цієї землі й усього сущого на ній, якби він тільки заявив про свої права і якби люди достеменно знали, як саме старий Кас, дід теперішнього Едмондса, позбавив його спадщини; мало не такому віком, як старий Айзек, і так само, як старий Айзек, мало не сучасникові старих Ферта й Кумпана Маккаслінів, що жили за тих давніх часів, коли їхній батько, Керазерс Маккаслін, купив цю землю в індіанців і коли люди, чорні й білі, були ще людьми.

Він уже в’їхав у видолинок. Довкола був ліс, але, на диво, тут, здавалось, повидніло, так, наче стовбури та гілля кипарисів і верб, зарості ожини в буйних, недосяжних для сонця нетрищах увібрали в себе весь морок, і повітря трохи прояснилося, стало прозоріше, принаймні для очей кобили, так що вона могла кривуляти поміж дерев та серед непролазних чагарів. Незабаром він помітив підходящу місцину — приземкуватий, плескатий, майже симетричний пагорб, такий недоладний на рівному, як підлога, дні долини. Пагорб цей білі називали Індіанським. Якось років п’ять чи шість тому тут з’явився гурт білих, серед них і дві жінки, майже всі в одязі кольору хакі, такому пожмаканому, ніби його тільки напередодні знято з крамничної полиці; з кайлами, заступами, слоїками та пляшечками рідини від комарів, вони пробули тут цілий день, розкопуючи пагорб, і люди мало не з усієї околиці — чоловіки, жінки, діти — цілий той день у різні пори приходили сюди й незворушно видивлялися на них; згодом — власне, через яких два-три дні після подій, що мають статися цієї ночі, — він зчудовано, мало не зі страхом згадуватиме, з яким холодним і погордливим зацікавленням сам стежив за ними.