Домашнє вогнище

Надворі дедалі розвиднювалось, і він міг уже бачити довколишні предмети. Самогонний апарат був присипаний землею. Лишилося тільки кинути на це місце оберемок хмизу, щоб свіжа земля менше впадала в око. Він устав. Одначе так і не зміг випростатися на повен зріст. Тримаючись рукою за поперек і все ще трохи горблячись, дерев’яною, натужною ходою Лукес рушив до молодого тополиного гайка за яких двадцять кроків од пагорба, коли це у тому гайку чи за ним щось рвонулося і пустилось бігцем серед дедалі тихшого тріску галуззя; заціпенівши, він стояв з кілька секунд, аж поки втікач почав заглиблюватись у гущавину, — стояв із роззявленим ротом, зачудований, ще не ймучи віри, хоч уже все зрозумів, і' тільки повертав голову на тупіт невидимих ніг. Та ось він крутнувся на місці, стрибнув і навдивовижу моторно й прудко помчав не на самий звук, а ніби рівнобіжно до нього, поміж дерев та кущів; продершись крізь хащі, він устиг ще побачити, як у дедалі бурхливішому розливі блідої зоряниці втікач, мов олень, летить полем до далекого, ще затопленого нічною темрявою лісу.

Він здогадався, хто це, ще перше ніж повернувся в чагарі, звідки його вигнав, а вже там, зупинившись, на власні очі побачив у багнищі сліди босих ніг своєї дочки, де вона сиділа навпочіпки, — впізнав їх незгірше, ніж сліди свого мула чи собаки, і все стояв над ними, придивляючись, але вже нічого не бачив. Он воно як! Що ж, навіть коли б у нього ще був час (мине якась година — і на нивках уздовж видолинка з’являться негри з мулами), навіть коли б він мав надію, що встигне знищити всі сліди розкопок під пагорбом, однак уже не варто було перевозити самогонний апарат до іншої схованки. Хай він, навпаки, лишається тут, скажімо, тільки трохи присипаний землею і так недбало прикиданий гілками, що просвічуватиме крізь них, хай ті, хто прийде сюди копати — а тепер вони прийдуть неодмінно, — натраплять на нього відразу ж; тоді вони не зачіпатимуть пагорба, видобудуть із землі свою знахідку й заберуться геть. Нехай! Тут усе ясно, як божий день. Джорджу Вілкінсові таки доведеться зникнути. Доведеться вирушити в дорогу ще до наступного ранку. II

II

Повечерявши, він відсунув од столу стілець і підвівся. Ще раз, не грізно, але все ж таки холодно глянув на похнюплену голову дочки, на її загадкове обличчя. Проте озвався не знати до кого: чи то до неї, чи до дружини. Його слова могли бути звернені так само до одної, як і до другої, чи до них обох, чи просто до стіни.

— Я пішов.

— Куди тебе несе проти ночі? — спитала дружина. — Протовкся у тій долині аж до рання! А повернувся, то встиг хіба що коней запрягти та виїхати в поле через добру годину після сходу сонця. Тобі треба виспатись, якщо хочеш зорати оту латку над струмком, бо як містер Раз…

Він уже не чув її, був надворі. Землю облягла ніч. Піщана дорога стелилася блідо, невиразно під безмісячним небом, яким воно буває в пору сівби. Трохи перегодом, ідучи нею, він поминув ту саму нивку, що збирався засіяти бавовником, тільки-но озвуться дремлюги. Якби не Джордж Вілкінс, він давно упорав би її: і виорав би, й угноїв. Та дарма, незабаром це вже скінчиться. Ще десять хвилин — і він однаково що вкине монету в проріз автомата — той, правда, не сипне йому одразу дзвінким золотим дощем, та Лукес цього й не просить, і не хоче; він заходиться коло скарбу сам, аби лиш дали йому спокій, не викрили його таємниці. Така робота, навіть цілонічна, хоч би й довелося самотужки розкопати півпагорба, — його не лякає. У свої шістдесят сім років він був міцніший за декого вдвічі молодшого, а десять літ тому ще здужав робити день і ніч. Одначе тепер він працюватиме тільки потемки. Йому трохи жаль було кидати фермерство. Він кохався в ньому, тішився своїми нивками й залюбки обробляв їх, неабияк пишаючись тим, що має добрий реманент і вправно орудує ним, однаково зневажаючи як погане знаряддя, так і абияку роботу, — це засвідчувала хоча б і купівля найкращого, якого тільки вдалося знайти, казана, коли він почав гнати віскі; тепер він пригадував, скільки йому коштувала ця обміднена посудина, ще з більшою досадою, ніж будь-коли раніше, бо треба було свідомо нею пожертвувати. Він навіть визначив, як саме, якими словами після залагодження першої справи повідомить Едмондса про свою ухвалу облишити фермерство: в його літах, мовляв, уже пора на спочинок, отож нехай Едмондс його землю віддасть комусь іншому, хто й збере цьогорічний урожай. «Гаразд, — скаже Едмондс. — Тільки ти не сподівайся, що я надаватиму твоїй родині житло, постачатиму вас дровами й водою, якщо ви не оброблятимете землі». І він відповість йому, коли до цього справді дійде, а таке цілком можливе, бо син Зека Едмондса — він, Лукес, твердитиме це до самого скону — далеко гірший за свого батька, так само, як вони обидва, разом узяті, були далеко гірші за старого Каса Едмондса, — він відповість: «Гаразд. Я винайму у вас хату. Називайте ціну, й щосуботи увечері я платитиму вам, доки мені не набридне тут сидіти».