Домашнє вогнище

Та ось уже закінчено і пообідню роботу. Лукес одвів Едмондсового мула до стайні, нагодував його й повісив упряж до завтра на кілочок — звичайне її місце. Нарешті, вертаючись путівцем зеленого літнього надвечір’я, коли в повітрі плавали мерехтливі блищаки й раз у раз хором озивалися дремлюги, а жаби плюхали та кумкали вздовж потоку, він уперше поглянув на свою хату, на тонкий султанчик вечірнього диму, застиглий над бовдуром, — і груди його задихали дедалі бурхливіше, напинаючи вицвілу сорочку, аж та мало не тріскала в петельках. З такою наругою він змириться хіба що на старість. А втім, ні, ніколи — хай би він дожив і до ста років, забув її обличчя і ймення, як і ймення білого та своє власне. «Мені доведеться його вбити, — вирішив він, — або ж забрати її і податися геть».

На мить у нього майнула думка піти до білого й повідомити, що вони з дружиною вирушають зараз же, цього ж вечора, негайно. «Але я можу взяти гріх на душу, як побачу його зараз, — подумав він. — Я вже вирішив податися геть, а як побачу його, стрінуся з ним оце тепер, то можу передумати. Добрий же з мене чоловік! Він півроку тримає її у своєму домі, й мені байдуже, а коли він відсилає її назад, я вбиваю його. А це ж однаково, що заявити прилюдно, на повен голос: він відіслав її назад не тому, що послухав мене, — просто вона йому вже набридла».

Лукес відчинив хвіртку в огорнутому сірим присмерком паркані. Цей паркан він поставив своїми руками ще тоді, як подружжя дістало хату від старого Каса, і сам-таки вимостив наношеним із поля камінням доріжку через голе подвір’я, яке дружина, бувало, щоранку замітала лозовим віником, згортаючи чистий пил у мудровані візерунчасті лінії, що вилися між квітниками в обрамленні з грузу, битих пляшок, порцелянового череп’я і скалок кольорового скла. Цієї весни вона коли-не-коли навідувалась, щоб доглянути квітники, тож ті цвіли, як звичайно, — невибагливі яскраві квіти, що їх так любило її і його плем’я: щириця і соняшник, канни і мальви, — але з минулого року доріжки поміж ними були неметені. «Так, — подумав він, — доведеться його вбити або покинути ці краї».

Лукес увійшов до сіней, а звідти до хати, де два роки тому розпалив вогонь, що мав пережити їх обох. Опісля він не завжди міг пригадати, що саме сказав, ступивши на поріг, проте ніколи не забував, з якою люттю, подивом і недовірою водночас подумав: «Хай йому абищо, їй досі було й невдогад, що я здатний щось запідозрити». Дружина сиділа перед коминком, де варилася вечеря, й тримала на колінах дитину, долонею затуляючи їй личко від світла й жару, — дрібна вже й тоді, за багато років до того, як її тіло — навіть, здавалося, й кості — почало всихати й мізерніти. Він став над нею, дивлячись на дитя, не своє, а біле, на те, як воно тицяється носиком у темну, набубнявілу грудь не Едмондсової, а його власної і вже втраченої дружини; його охопила лють, що син білого має заступати його рідного, і він з голосним криком, розчепірюючи пальці, мов пазурі, простиг руки до маляти, але вона рвучко схопила його за зап’ясток.

— А де наш? — закричав він. — Де мій?

— Спить онде в ліжку! — показала вона. — Можеш піти поглянути!

Та він і далі стояв над нею нерухомо, а вона не випускала його зап’ястка з лещат своїх пальців.

— Не могла ж я покинути його дитяти! Сам знаєш. Мусила взяти з собою!

— Не бреши! — визвірився він. — Не кажи мені, буцім Зек Едмондс знає, де воно.

— Знає! Я сказала йому!

Він випручнув свій зап’ясток, відкинувши дружинину руку; тихо клацнули зуби, коли відштовхнута долоня вдарила її у підборіддя, і він побачив, як вона підносить руку собі до вуст, але рука опадає знов.

— Так тобі й треба, — мовив він. — Зараз у тебе поллється кров, але хіба вона твоя? Хіба ти не зрадила свою кров?

— Дурень, — закричала вона. — О боже ж мій, боже, — забідкалася раптом. — Гаразд. Я віднесу його. Вже й сама збиралася. Тітка Тісбі може загорнути йому в ганчірочку цукру…

— Ні, ти не понесеш, — сказав він. — І я теж ні. Гадаєш, Зек Едмондс сидітиме спокійно, повернувшись додому і викривши пропажу? Ні! — вигукнув він. — Я ходив до його оселі по свою жінку. Хай же він прийде до мене по свого сина!

Він чекав на ганку, йому було видно, як по той бік долини мерехтить світло в будинку Едмондса. «Ще не повернувся, — подумав він, дихаючи поволі, розмірено. — Спішити нікуди. Хай-но він почне. А я вже докінчу. І тоді — по всьому. Все буде гаразд». Потім світло згасло. Він став спокійно проказувати вголос: «Зараз. Зараз. Не може ж він так хутко сюди дійти». Він примовляв так іще довго, хоч і розумів, що той уже встиг би обернутися сюди й назад щонайменше з десять разів. А тоді йому здалося, наче він знав із самого початку, що Едмондс не прийде, ба не мав у цьому ані найменшого сумніву, ніби оце зараз був у домі білого й бачив, що той і собі жде, втупивши очі в його, Лукесову, хату. Нарешті він зрозумів, що білий навіть ждати не жде, й відчув себе так, наче стояв уже в його спальні, дослухаючись до тихого віддиху сонного і тримаючи в руці розімкнуту бритву над безборонним, байдужим до небезпеки горлом.