Домашнє вогнище

«Він знову не бачить мене, — подумав білий. — Зараз станеться».

— Ні! — горлав Лукес. — Я першою кулею взагалі не скористаюсь, а лише тією останньою, і зборю вас обох заразом, тебе й старого Керазерса… залишу тобі щось таке, над чим би ти вряди-годи міг поміркувати, трохи звільнившись од справ, посушити собі голову: що я, мовляв, скажу старому Керазерсові, коли відійду туди, куди той уже відійшов… завтра й позавтра, аж поки…

Білий підхопився, кинувся через ліжко, хапаючи руку з револьвером. Лукес і собі скочив; вони зчепилися посеред ліжка; Лукес обхопив, трохи не обняв свого супротивника лівицею і, вперши револьвер йому в бік, натиснув курок, відштовхуючи білого від себе — і все це одним неперервним рухом; почувся легкий, сухий, неймовірно лункий звук осічки.

Гарний тоді випав рік: весна, щоправда, запізнилася через дощі та поводі, але літо трималося довго. Давно вже не заповідалося такого врожаю, дарма що в серпні частину своєї кукурудзяної ділянки Лукес не спромігся ще раз розпушити. Він вирішив зробити це тепер і пустив мула поміж рядами міцних, заввишки по пояс, стебел з рясним, темним, лискучим листом, зупиняючись у кінці кожного ряду, щоб розвернути плужок і скерувати норовистого мула в нове міжряддя. Нарешті в ясному повітрі над бовдуром його хати здійнявся легкий димок обіду, а потім, як і раніше о цій звичній порі, з’явилась, ідучи попід плотом, дружина з накритою сковорідкою та відерцем. Він не дивився на неї. Орав, поки плантаційний дзвін вибив полудень, а тоді напоїв та нагодував мула й, покріпившись молоком з іще теплою перепічкою, відпочивав у холодку, аж поки дзвін озвався вдруге. Зачувши його, він, усе ще не встаючи, вийняв з кишені набій і знову задивився на нього в задумі. Це був конічний бойовий набій без сліду бруду чи іржі, з глибокою віспиною від бійка на невибухлому капсулі — тьмяний мідяний циліндрик, коротший від сірника, не набагато грубший і важчий за олівець, а проте не такий і малий, якщо в ньому вміщаються двоє людських життів… Тобто вміщалися.

«Бо другим я б не скористався, — подумав він, — я прийняв би заслужену кару. Чекав би на шибеницю, а то й на суд Лінча. Я прийняв би заслужену кару. Так що, мабуть, у моїх жилах таки недаремно тече кров старого Керазерса. Старий Керазерс… Він був мені потрібен — і він прийшов і заступився за мене».

Лукес знов узявся за чепіги плуга. Незабаром дружина знову пройшла до нього попід плотом і забрала сковорідку та відерце, не дожидаючись, поки він принесе їх увечері сам. Але вона сьогодні ще не вільна. Лукес і незчувсь, як промайнула пообідня пора і в небо здійнявся дим вечері — вечері, яку вона залишить для нього в коминку, вертаючися з дітьми до особняка. Коли він смерком прийшов додому, вона саме вибиралася туди. Тільки вже не взута в черевики білої жінки. Мала на собі ту саму простору сукню з вицвілого ситцю, що й уранці.

— Вечеря готова, — сказала йому. — Я не встигла тільки подоїти корову. Доведеться тобі це зробити самому.

— Мені з молоком не горить, то й корова потерпить, — відрубав він. — Ти здужаєш нести зразу двох?

— Мабуть, здужаю, я вже давно морочуся біля них сама, і ніхто з чоловіків мені не допомагає. — Вона дивилася кудись убік. — Покладу їх спати й повернуся.

— По-моєму, було б краще, якби ти днювала й ночувала при них, — буркнув він. — Адже почин уже зроблено.

Вона пішла, нічого не відповівши й не озираючись, незворушна, спокійна, лагідна. Лукес теж більше не дивився їй услід. Груди його дихали рівно, тихо.

«Ох, ці жінки, — подумав він. — Ці жінки. Я ніколи так нічого й не довідаюся. Та й не маю великої охоти. Краще довіку лишатися в невіданні, як довідатися колись, що мене пошито в дурні».

Лукес обернувся й глянув у куток кімнати, де палахкотів вогонь і на нього чекала вечеря.

— Далебі, — промовив він уголос, — чи може чорний просити білого, щоб той був такий ласкавий і не спав з його чорною дружиною? І навіть якби міг, то чи може білий пообіцяти йому, що не спатиме з нею?

III

— Джордж Вілкінс? — запитав Едмондс. Він підійшов до краю веранди, ще молодявий, але вже схильний до тієї майже жовчної дратливості, яку Лукес пам’ятав у старому Касові Едмондсі і якою ніколи не відзначався Зек. Віком він годився Лукесові в сини, одначе був миршавіший проти нього не тільки з цієї причини; бо й справді, хіба ж то Лукесові доводилося платити податки, страхові внески та проценти, хіба ж то Лукесові землі треба було перекопувати ровами, осушувати, обгороджувати й угноювати і хіба ж то Лукес діставав зиски з чого завгодно, тільки не з власної праці в поті чола, праці чесної, богоугодної, задля шматка хліба насущного?

— Що там держить цей Джордж Вілкінс, хай йому грець?

Не змінюючи тону, без видимих зусиль, мовби несамохіть, Лукес із «негра» обернувся в «чорнюка» — від нього, загадково-непроникного, незалежного, здавалося, ширилась, наче запах, атмосфера споконвічної тупої байдужості.

— Держить казан у яру, що за Старим Західним полем. А якби вам захотілося знайти й віскі, зазирніть у нього на кухні під мостини.