Домашнє вогнище

Він знову ввійшов до хати — у кімнаті в ліжку спала його дружина з двома немовлятами. Вечерю, що варилася в коминку ще тоді, як він зайшов сюди смерком, досі не знято з вогню, рештки її давно википіли й звугліли, а тепер уже чи й не зовсім прочахли серед пригаслого приску. Він одставив каструльку та кавник набік, потім цурпалком прогорнув попіл у кутку, оголюючи черінь, і послиненим пальцем торкнувся однієї з цеглин. Вона була гаряча, щоправда, не пекла, не палила, проте мала в собі якийсь затамований, захований у надрах жар, згусток отих двох років, коли над нею безнастанно гуготів вогонь, згусток не вогню, а самого часу, і, здавалося, вона не охолоне, хоч би вогонь і погас, хоч би її й поливали водою, бо охолодити її може тільки час. Він підважив цеглину лезом ножа, вишкріб з-під неї теплу глину й видобув невеличку металеву скриньку, що майже сто років тому була особистою власністю його білого діда, Керазерса Маккасліна, потім вийняв із неї вузлик, туго напханий монетами, — він почав їх відкладати, не маючи ще й десяти років, і на деяких з них стояла дата трохи не з часів Керазерса Маккасліна. Дружина, облягаючись на ніч, скинула тільки черевики. (Він упізнав їх теж. Вони належали білій жінці, чиє життя і смерть — то тільки омана). Він поклав зав’язані у вузлик гроші в один з них, підійшов до горіхового комода, весільного подарунка Айзека Маккасліна, і вийняв із шухляди бритву.

Чекав, поки почне світати, а чому, й сам не сказав би. Присів навпочіпки під деревом на півдорозі між в’їзною брамою та будинком білого і чапів так, непорушний, як сама безвітряна темнота, тимчасом як угорі оберталися сузір’я і хори дремлюг озивалися все частіш і частіш, аж нарешті — край: проспівали перші півні, зайнялась і розтала примарна зірниця, защебетало птаство, й ночі не стало. З першими променями сонця він зійшов на чільну веранду будинку білого й переступив поріг незамкнених дверей, потім через тиху залу дістався до спальні, куди, здавалось йому, заходив не далі, як хвилину тому, і з розкритою бритвою, чуючи внизу той віддих, став над безборонним, відкритим горлом, знов наміряючися повторити те, що, здавалось, уже раз здійснив. А тоді побачив на подушці обличчя, спокійні очі, звернені до нього, й відразу зрозумів, чому поклав чекати до ранку.

— Бо ти теж Маккаслін, — обізвався він серед тиші. — Хоч і бабського коліна. Певно, в цьому й уся річ. Певно, того ти й повівся так: натура старого Керазерса передалася тобі й твоєму татусеві через бабу… а це сім’я настільки ж легковажне, наскільки чоловік поважний, годі його й рівняти з чоловіком. Отож я, мабуть, уже й простив тобі, хоч це, по-моєму, й неможлива річ: прощати можна лише своєму кривдникові, нащо вже біблія, а й там не сказано прощати тому, кого ти надумав скривдити, бо сам Ісус Христос урешті зрозумів, що це буде понад наші сили.

— Поклади бритву, а тоді побалакаємо, — зажадав Едмондс.

— Ти, звичайно, знав, що я не боягуз, бо я теж Маккаслін, та ще й чоловічого коліна. Отже, ти аж ніяк не міг подумати, що в мене забракне духу прийти, бо я, мовляв, чорний. Аж ніяк не міг ти подумати й іншого: ніби мене, Лукеса, стримає те, що я також Маккаслін. Ні, ти міркував так: «Він чорний і махне на все рукою». Я теж і гадки не мав хапатися за бритву. Навпаки, дав тобі нагоду. Я, можливо, не знав, щó зроблю, коли ти ввійдеш до моєї господи, але я знав, щó хочу й, либонь, намагатимуся зробити, чого Керазерс Едмондс сподіватиметься від мене. Ти, одначе, не прийшов. Не дав мені нагоди вволити волю старого Керазерса. Ти пробував мене побороти. Але ти не побореш мене вік, хоч би мені довелося завтра о цій порі висіти на гілляці й палати в гасовому полум’ї[2], не побореш вік.

— Поклади бритву, Лукесе, — повторив Едмондс.

— Яку бритву? — спитав він і, піднявши руку, поглянув на бритву такими очима, ніби забув, що тримає її, ніби побачив її вперше, а тоді, продовжуючи той самий рух, пошпурив її у відчинене вікно: бритва криваво зблиснула оголеним лезом у першому мідяному промені сонця. — Обійдуся й без бритви. Упораюся з тобою голіруч. Витягай-но з-під подушки свого револьвера.

Супротивник усе ще не ворушився, навіть не вийняв рук з-під простирадла.

— Його немає під подушкою. Він у шухляді, де й завжди, і ти це знаєш. Піди поглянь. Я не втечу. Не випадає…

— Знаю, що не втечеш, — промовив Лукес. — І ти це сам знаєш. Бо добре розумієш: мені тільки це й важить, я тільки цього й хотів, щоб ти втік — повернувся до мене спиною і накивав п’ятами. Певно, що ти не втечеш. Бо тобі треба подолати тільки мене. А мені, крім тебе, доведеться подолати ще й старого Керазерса. Витягай револьвера.

— Ні, — сказав Едмондс. — Іди додому. Забирайся звідси. Сьогодні ввечері я прийду до тебе…

— Після всього? — приголомшено спитав Лукес. — Щоб я та жив з тобою в одній околиці, дихав одним повітрям? Та хай би ти казав хоч що, свідчився чим хоч, хай би навіть я повірив — яке з того пуття після всього, що було? Виймай-но револьвера.

Едмондс витяг руки з-під простирадла й поклав їх зверху.