Домашнє вогнище

Він вийшов на веранду — молодявий ще, неодружений, хоча в березні йому минуло сорок три роки. Лукесові зайве було пригадувати день його народження. Він не забував його ніколи — ту ніч напровесні після десятиденної зливи, якої не пам’ятали й старі люди, ніч, коли дружині білого прийшов час родити, а рукав річки, як на те, став розливатись, і незабаром уся долина виповнилася водою, кривавлячи[1] нею, душачись вітроломом і потопленою худобою, і вже навіть на коні годі було поночі дістатись на той бік до телефону, щоб викликати й привезти лікаря. Отож білий опівночі сам розбудив Моллі, — вона тоді ще годувала груддю свого первістка, — і вони з Лукесом під зливою побігли в темряві за ним до будинку, й Лукес чекав на кухні, підтримуючи в грубі вогонь, тимчасом як Моллі приймала біле дитя тільки вдвох з Едмондсом, а потім вони побачили, що конче треба привезти лікаря. Тим-то ще вдосвіта він по воді перебрався на той берег, — яким дивом, не збагне й досі, — а смерком повернувся з лікарем, наче з того світу (часом він думав, що вже по ньому, що йому вже кінець, що вони обидва, мул і він теж, незабаром приєднаються до утоплеників з білими очима й одвислими щелепами, і шуліки через місяць, як спаде вода, кружляючи, звідусіль злетяться до них, розбухлих і вже невпізнанних), куди він одважився ступити не заради себе, а заради старого Керазерса Маккасліна, їхнього із Зеком Едмондсом спільного предка, щоб опісля застати дружину білого вже неживою, а свою власну — вже майже господинею в домі білого. Здавалося, наче, переправляючись того похмурого дощового дня туди й назад через цю подобу Лети, він виринув з її хлані, бо дістав дозвіл на порятунок, купив собі життя коштом перенесення в новий світ, зовні такий, як і раніше, а насправді невловно і безповоротно змінений.

Здавалося, біла жінка взагалі не жила на світі, так непомітно пішла вона з дому, тільки й пам’яті по ній, що через два дні вони закопали труну в саду (до кладовища долиною все ще годі було добратися) — справа буденна, не освячена хрестом священика, чиста омана; тепер її там заступала його дружина, чорна жінка, а він жив самотою в хаті, що поставив для них старий Кас після їхнього одруження, і не давав згаснути домашньому вогнищу, власноручно розпаленому в день їхнього шлюбу, весь час підтримував його, хоч нині й не часто на ньому варилося; так минуло майже півроку, а тоді він зайшов одного дня до Едмондса й сказав:

— Я прийшов по жінку. Вона потрібна мені в домі.

А далі… такого вже він і в голові не покладав. Але слова самі зірвалися з уст, бо збігло ж майже півроку, а він усе ще пильнував домашнього вогнища, що мало палати в коминку, доки йому чи Моллі вистачить сили підкладати дрова, щоночі сидів перед ним сам-один, сидів цілу весну й літо, нарешті якось уночі, оскаженівши, осліпнувши з люті, схопив у нестямі кедрове цебро, повне води, й уже замірився ним на вогонь, та дивом стримався і поставив цебро знов на ослінчик, ще тіпаючись мов у пропасниці, навіть не пам’ятаючи, як його звідти взяв… далі він сказав:

— Ви, певно, думали, що я залишу її тут, га?

Білий сидів у кріслі. Віком він годився Лукесові в брати — мало не в близнюки. Недбало відкинувшись на спинку, він пильно поглянув на Лукеса.

— Овва, — сказав білий спокійно. — То ось ти що надумав. За кого ж ти мене маєш? І чи не занадто ти високої думки про себе?

— Я чорний, — промовив Лукес. — Але я ще й чоловік. І не просто собі чоловік. Те саме причандалля, що зробило твою прабабу, зробило й мого батька.

— Овва! — повторив Едмондс. — Ніколи я не думав, що божитимусь чорному. Але, їй-богу…

Лукес уже рушив був до дверей. Та зненацька обернувся. Едмондс тепер стояв. Погляди їхні схрестилися, проте якусь мить Лукес не бачив його.

— Божіться комусь іншому! — процідив він крізь зуби. — Щоб сьогодні ввечері вона була вдома. Затямили?

Уже повернувшись у поле, до плуга, покинутого серед гонів, Лукес раптом упіймав себе на думці, що його знову пориває кудись іти: до плантаційної комори, до особняка, абикуди, де можна застати білого, навіть до його спочивальні, якщо доведеться, тільки б зустрітися з ним віч-на-віч. Мул стояв у збруї, прив’язаний до дерева. Він знову запріг його в плуг і заходився орати. Щоразу, як він повертав наприкінці гонів, на видноколі виринала Лукесова хата. Однак він і не глянув у той бік, хоч і здогадався, що вона вже знов удома, навіть коли з бовдура почав витися свіжий димок — уперше о цій порі майже за півроку; він не глянув туди й ополудні, коли дружина попід огорожею прийшла з відерцем та накритою сковорідкою і зупинилася, дивлячись на нього якусь мить, а потім поставила відерце та сковорідку долі й пішла геть. Згодом повільно й мелодійно забемкав плантаційний дзвін — вибив полудень. Лукес випряг мула, напоїв його і нагодував і лише тоді, точнісінько як і перше, попрямував до залому плоту, де стояв полуденок — теплі ще перепічки на сковорідці та пів лудженого відерця молока; відерце було з-під смальцю й вилискувало від чищення та тривалого вжитку, як старе срібло.