Читаем Дорога полностью

Дорога

Хороші люди в «Дорозі», за словами Ендрю Естеса, буквально й метафорично «несуть вогонь»[22], а не смажать на ньому немовлят[23]. Дослідник також зауважує, що хороші люди в романі володіють просунутими технологіями (револьвер, сигнальний пістолет, дробовик), тоді як у поганців — переважно примітивна зброя (ножі, списи, палиці, лук). Невипадково в останніх навіть ламається машина, тоді як перші — міфологічні вогненосці, новітні Прометеї, за формулюванням Деніела Латтралла[24]. Саме Прометей, за однією з версій, створив людей. Знаково, що протагоніст постійно стикається із розвинутими, але вже неактуальними технологіями (секстант, радіобуйок) і так дбайливо ставиться до експонометра, який вимірює кількість світла. Та й уся історія, описана в романі, — це майже безнадійна спроба зберегти світло й уникнути темряви. В інтерв'ю Опрі Вінфрі Маккарті, коментуючи уривок про людину, яка балансує в темряві («Вночі він прокидався у непроникній сліпій темряві…»), нагадав про те, що зберігати рівновагу за браком освітлення чи внаслідок проблем із внутрішнім вухом дуже складно, і тоді конче потрібним стає бодай якесь джерело світла, наприклад ліхтарик. Тож зберігати вертикальне положення фізично так само важко, як лишатися «у вертикальному положенні морально». У «Дорозі» автор показує, наскільки легко і швидко люди забувають про норми й етику, коли звичний світ зруйновано і ніщо не стримує людської жорстокості.

Деякі літературознавці переконані, що Маккарті — «алегоричний» (Джон Кант) або навіть «сакральний, містичний і духовний автор» (Едвін Арнольд), і всі його сюжети — це нав'язливе повторення біблійних заповідей, застереження тим, хто їх не дотримується, й унаочнення того, яким стає життя, якщо всі заповіді забуто. Крістофер Форбіс[25] першим зауважив, що в усіх своїх романах письменник вибудовує складну систему мотивів і лейтмотивів, яка часто має вигляд паліндрому: важливі образи в текстах продубльовано і ніби віддзеркалено на початку і в кінці. Тому такими важливими є перший абзац «Дороги», де переосмислено платонівський міф про печеру, і безліч разів переписаний автором останній, де поєднано всі головні символи цього тексту. Гадаю, доречно буде навести один із ранніх варіантів цього останнього абзацу, який зберігся в архіві письменника. Певен, уважні читачі, порівнявши обидві версії, чорнову і фінальну, зрозуміють цінність деяких фраз і переконаються в доцільності авторського вибору:

У струмку чайного кольору — форель, яка в руці пахла мохом. Полірована, м'язиста й кручена. Білі окрайці її пливців м'яко увиваються у потоці. У цьому глибокому виярку. Світ старіший за людину. Дихає таємницею. Те, що настало, містить усе, що було. І зараз його вже немає.