Дорога

За десятий роман «Дорога», виданий у 2006-му, Кормак нагороджений Пулітцерівською премією. «Дорога» випадає із вище запропонованої періодизації, адже в ньому, на думку Веслі Морґана[6], відбувається символічне повернення в дитинство. Дослідник, що зауважив окремі географічні об'єкти (греблю, водоспад, гори, батьківський будинок), також має змогу детально простежити маршрут головних персонажів: читачі приєднуються до їхньої подорожі десь у Міддлсборо (Кентукі), далі йдуть територією Східного Теннессі й Північної Кароліни й дістаються до узбережжя в Південній Кароліні[7].

В інтерв'ю Опрі Вінфрі[8] Кормак Маккарті пригадував, що ідея роману виникла в нього десь у 2003 році, коли він разом із сином Джоном був в Ель-Пасо. Вони зупинилися в старому готелі, і о другій-третій ночі, коли Джон спав, Маккарті визирнув у вікно на незворушне місто, звідки зрідка долинали «самотні звуки» потяга. Він уявив це місто за 50-100 років: багаття на пагорбах, усе перетворилося на руїну — і захвилювався за сина. Саме тоді й почав записувати думки про «чоловіка і хлопчика, які вижили». Зрозуміло, що роман, присвячений сину Джону Френсісу (названому на честь діда по батьківській лінії), одразу передбачає автобіографічний контекст. Письменник визнавав, що багато в чому цей твір є його реакцією на пізнє батьківство, і в книгу навіть дослівно потрапили деякі їхні розмови із сином.

Крім цього, «Дорога» — ще й данина письменницькому захопленню кіномистецтвом. Маккарті від самого початку літературної кар'єри прагнув написати успішний сценарій. Уперше із цим йому пощастило у 1976 році: його текст став основою для епізоду «Син садівника» в телеантології «Бачення». Відтоді Кормак безрезультатно працював у цьому жанрі аж до початку 2000-х. Так, «Старим тут не місце» довгий час існував у формі сценарію, однак його ніхто не квапився переносити на екран, аж поки автор не переробив текст на роман, і лише тоді ним зацікавилися брати Коени. В архіві Маккарті зберігаються ще два готові сценарії: «Міста округи» (третій том «Трилогії кордону») та «Кити й люди». А 2013 року він створив «Радника» як готовий для кіноадаптації текст, чим і скористався Рідлі Скотт.

Формально «Дорога» — теж майже готовий кіносценарій, який можна порівняти зі своєрідним роуд-муві, де замість машини («car») — продуктовий візок («cart»)[9]. Аллен Джозефс[10] зазначав, що буквально всі фрагментарні та крутійські твори Маккарті — романи дороги чи стежки, що ними мандрують герої, а художні образи в цих текстах завжди надзвичайно контрастні та кінематографічні.

Маккарті переконаний, що підсвідоме старіше за мову, тож образи більші за слова. Саме тому він ніколи не знає, чим закінчиться роман, не креслить схем і не складає плану сюжету. Письменник наводив як приклад Фолкнера, що почав писати «Шум і лють», коли уявив дівчинку на дереві, що крізь просвіт у листі спостерігає за похованням своєї бабусі, тоді як інша дитина роздивляється свої забруднені під час гри штанці.

У чернетках до роману автор згадав декілька літературних орієнтирів, які визначили його «Дорогу»: «Дзен і мистецтво догляду мотоцикла» Роберта Пірсіґа, «Чекаючи на Ґодо» Семюела Бекета і «Коханку Вітґенштайна» Девіда Марксона. Від Пірсіґа в «Дорозі» — загальна канва подорожі батька із сином до океану. Вплив Бекета зауважили ледь не всі рецензенти: це і скупий пейзаж, і мінімалізм, притаманний пізній прозі Маккарті, зокрема короткі речення й абзаци[11]. А від «Коханки Вітґенштайна» Марксона, історії останньої жінки на Землі, у «Дорогу» потрапило найголовніше — фабульні обставини.

Постапокаліптичний роман, як доводить Клер Кертіс[12], завжди дидактичний, зосереджений на ідеї та можливості «почати заново». Його типовий сюжет має приблизно такий вигляд: групка сміливців, що вижили, бореться з хаосом, що настав після «кінця». Герої вчаться розрізняти друзів і ворогів, а згодом об'єднуються і зрештою перемагають найсильнішого супротивника, щоб знову відродитися в уже новому суспільстві. Спрощено в таких текстах показано рух від природного стану до громадянського суспільства, що базується на суспільному договорі.