Дорога

Того ж року Маккарті на кораблі «Сильванія», що плив до Англії, познайомився з танцівницею і співачкою Анною Деліль, і невдовзі вони одружилися. Жили на принагідні гранти і, як пригадувала дружина, переважно бідували. Наприклад, митися ходили до озера. Деліль описувала таку типову ситуацію: одного разу Кормаку надіслали запрошення виступити в університеті й розповісти про свої книжки. Гонорар — дві тисячі доларів. Та Кормак відмовився, відповівши: «Усе, що я маю сказати, уже є на моїх сторінках». «Тож — завершувала цю історію Анна Деліль, — ми знову ще тиждень їли самі боби». 1969 року вони придбали занедбаний корівник неподалік від Луїсвілла в штаті Теннессі. Маккарті власноруч добудував до нього кам'яну кімнату та димар. За чутками, камін він зробив із цегли, зібраної на руїнах будинку, де провів дитинство американський письменник Джон Ейджі.

Часом письменнику ставало геть сутужно, але якимось дивом усе постійно налагоджувалося. Так у Новому Орлеані Маккарті винаймав найдешевше помешкання за 40 доларів на місяць (звідти його врешті витурили за несплату оренди), й одного ранку не мав грошей, навіть щоб купити зубну пасту. Але того ж дня в поштовій скриньці знайшов безплатний рекламний тюбик. Ще якось Маккарті доїдав останні харчі, не знаючи, на що далі жити. Раптом у двері подзвонили. Кормак гадав, що його прийшли арештовувати за борги, але виявилося, що то кур'єр приніс конверт із чеком на 20 тисяч доларів — подарунком від анонімного покровителя: «Коли справи стають дуже-дуже похмурими, завжди щось стається». Крім незмінної від 1963 року друкарської машинки «Olivetti Lettera 32», Кормак усюди возив із собою у футлярі для лінз багатоватну лампочку, щоб мати змогу комфортно писати та читати. Також довгий час разом із ним мандрувала бібліотека у сім тисяч томів, яку доводилося зберігати в гаражах.

У січні 1976 року він полишив Теннессі та другу дружину та переїхав до Ель-Пасо (Техас), де дописав свій найбільший і найавтобіографічніший роман «Саттрі». Над ним письменник працював понад два десятиліття й завершив лише у 1979-му.

У 1981 році Маккарті отримав стипендію Макартура[3], що тоді становила 236 тисяч доларів. Ця сума пішла на підготовку до написання найвідомішого Кормакового роману «Кривавий меридіан», що його автор закінчить аж у 1985-му. Маккарті підійшов до роботи ґрунтовно: вивчив іспанську, працював в архівах та об'їздив усі місця, згадані у творі. Описаний у романі період (1849–1850) — проміжок між американо-мексиканською війною (1846–1848) і великою міграцією зі Сходу на Захід у середині XIX ст.[4] — письменник вважає «переломним моментом американської історії». Анна Деліль пригадувала, що Маккарті дуже хотів написати «великий американський вестерн». І саме ним, на думку літературознавців, і є «Кривавий меридіан». Професор Єльського університету Гарольд Блум назвав його «остаточним вестерном», найкращою книжкою від часів «В свою останню годину» Фолкнера, а також «автентичним американським апокаліптичним романом»[5].

Коли Ерскін вийшов на пенсію, Маккарті перейшов у видавництво «Alfred A. Knopf», яке у 1992-му вмовило автора дати перше інтерв'ю «The New York Times Magazine». І це дійсно допомогло. Роман «Коні, коні» (перший том «Трилогії кордону»), надрукований того ж року, приніс авторові Національну книжкову премію і став бестселером. За пів року продали 190 тисяч примірників, хоча до цього заледве розходилися тритисячні тиражі Кормакових романів.

У 1997 році він одружився втретє із Дженніфер Вінклі, і 1999-го у них народився син Джон. Нині Кормак мешкає в переписній місцевості Тесукі (Нью-Мексико), але найбільше часу проводить у своїй письменницькій резиденції неподалік Інституту Санта-Фе. За концентрацією інтелектуалів Кормак порівнює цю наукову установу з єлизаветинською Англією та Афінами часів Перикла. В Інституті Маккарті часто на добровільних засадах займається коректурою наукових статей і книжок. Автори засвідчують, що письменник усюди нещадно прибирає ненависні йому крапки з комою.

У своїх текстах Маккарті теж обмежується мінімумом розділових знаків: «Я вірю в абзаци, великі літери та принагідні коми, і все». Пряму мову він оформлює без лапок і тире, кажучи, що вперше побачив, що так можна робити, в романі Маккінлея Кантора «Андерсонвілль» (1955). Кормак рідко говорить про свої літературні уподобання, але загалом відомо, що його найулюбленіші романи — «Мобі Дік», «Улісс», «Брати Карамазови» та «Шум і лють». Ще він, наприклад, вважає «Страх і відразу в Лас-Вегасі» Гантера С. Томпсона сучасною класикою й не любить Генрі Джеймса і Марселя Пруста («Я їх не розумію. Для мене це не література»).

Літературознавці виокремлюють у його творчості два основні періоди: «аппалачівський» (від «Доглядача саду» до «Саттрі») і «південно-західний» (від «Кривавого меридіану» до «Старим тут не місце»). Є згадки й про написаний, але не виданий роман «Пасажир», який називають «ново-орлеанським». Уперше Кормак згадав цей текст 2009 року, а 2015-го навіть влаштував презентацію в Інституті Санта-Фе.