Дорога

Побачивши хлопця, жінка обійняла його і пригорнула до себе. О, сказала вона, я така рада тебе бачити. Іноді вона говоритиме з ним про Бога. Він і сам намагався говорити з Богом, але найкраще вдавалося розмовляти з батьком, і він не забував цього робити. Жінка сказала, що це добре. Сказала, що його дихання — це подих Божий, і так він передавався від людини до людини в усі часи.

Колись тут у гірських струмках плавала форель. Можна було побачити, як вона стоїть у бурштиновій течії, і білі окрайці плавців м'яко увивались у потоці. У руці вони пахли мохом. Поліровані, м'язисті й кручені. На спині у них візерунки-червоточинки, мапи світу, що зароджується. Мапи та лабіринти. Того, що не повернути. І більше не виправити. У глибоких виярках, де вони жили, усе було старшим за людину і дихало таємницею.

Кормак Маккарті: дорога до добра (Максим Нестелєєв)

1933 року в Провіденсі, штат Род-Айленд, народився Чарлз Джозеф Маккарті-молодший, названий так на честь батька. Обоє батьків походили з ірландських католиків. У підлітковому віці хлопець змінив ім'я на Кормак, чи то на честь ірландського короля, чи то тому, що це ґельський еквівалент «сина Чарлза». Кормак, третя дитина в сім'ї, мав двох молодших братів: Білла та Денніса, а також трьох сестер: Джекі, Барбару та Меріллен. Коли Кормаку виповнилося чотири, родина переїхала до Ноксвілля у Теннессі, де батько наступні три десятиліття працював адвокатом. І тільки у 1967-му сім'я перебралася у Вашинґтон. Пізніше свій письменницький стиль Кормак пов'язував зокрема із місцем проживання: «Якщо виростаєш на Півдні, готуйся побачити жорстокість. І жорстокість дуже огидну».

У Ноксвіллі Маккарті вчився у декількох католицьких школах, де мав прізвисько Часс. Запам'ятав, як одного разу вчитель запитав дітей у класі, які у них хобі. Виявилося, що хобі, до того ж чимало, має тільки Кормак. Сам він описував цей епізод так: «Всілякі, навіть езотеричні. Я міг би роздати кожному хобі, і в мене ще залишилося б їх 40–50». У 1950-му, навчаючись в останньому класі, Маккарті опублікував у шкільній газеті «Gold and Blue», імовірно, свій перший текст — поему «Магія осені». Цікаво, що газету редагувала одна із сестер Кормака.

1951 року Маккарті вступив до Університету Теннессі, де вивчав фізику й інженерну справу. Та вже після першого курсу покинув навчання і пішов у Повітряні сили США, де відслужив чотири роки, два з них — на Алясці. Саме на службі, нудьгуючи, він уперше серйозно захопився читанням. Повернувшись, ще три роки провчився у виші. Тоді ж у студентському журналі «Fenix» були надруковані два перші й, за словами самого Кормака, останні його оповідання: «Поминки по С'юзан» (1959) та «Утопленики» (1960). «Мені нецікаво писати новели. Усе, що не забирає років життя і не веде до самогубства, видається мені ледве вартим того, щоб його робити», — так Маккарті пояснював свою нехіть зосереджуватися на короткій формі.

Маккарті пригадував, що зацікавився письменством, коли професор попросив його перечитати й виправити синтаксис у збірці есеїв XVIII ст., щоб тексти можна було помістити в підручник. Процес захопив Кормака, і він занурився у читання й писання. Значно пізніше на запитання, чому він став письменником, Маккарті завжди цитував відповідь Фланнері О'Коннор: «Бо в мене це добре виходить».

Недовчившись, Маккарті кинув університет, бо хотів займатися літературою. Переїхав до Чикаґо, де влаштувався на роботу автомеханіком. Саме в цей час Кормак писав свій перший роман, поєднуючи заробляння із творчістю: «Я ніколи не мав сумнівів у тому, що можу писати. Мені просто треба було з'ясувати, за які гроші в цей час їсти». 1961 року він одружився з Лі Голлеман, із якою разом вчився в Університеті Теннессі, і 1962-го у пари народився син Каллен. Згодом вони оселилися в халупі без опалення і води в передгір'ї Ґрейт-Смокі-Маунтінс на околицях Ноксвілля.

Молоде подружжя часто сварилося: Кормак дорікав дружині, яка доглядала за малюком і поралася по дому, і вимагав, аби та знайшла постійну роботу, щоб він міг зосередитися на писанні роману. Зрештою Лі втекла від нього у Вайомінґ і подала на розлучення. Коли один із нечисленних інтерв'юерів запитав письменника вже у 1990-х, чи платив він аліменти, той пирхнув: «Із чого? Я не працюю з початку 60-х».

1965 року у видавництві «Random House» вийшов дебютний роман Кормака «Охоронець саду». Як зазначив сам автор, він просто не чув про інших видавців. Талант молодого письменника помітив Альберт Ерскін, довгорічний редактор Вільяма Фолкнера. Ерскін звірявся, що в них з Кормаком склалися батьківсько-синівські стосунки, попри те, що «ми ніколи не могли продати жодної з його книжок».