Дорогами Маклая

Уже залишаючи фортецю, вони раптом нахопилися на сторожу. Уникнути сутички не могли, й Хома кинувся на ворогів, гукнувши братові, який ніс на спині зв'язаного Назара, щоб той пробивався до своїх. У нерівному бою Хома загинув, але Омелькові з Назаром таки вдалося вислизнути. За зраду й смерть молодшого сина старий Охрім власноручно скарав Назара на горло.

Цей епізод і ліг в основу повісті Гоголя «Тарас Бульба». У повісті письменник використав слова, які Миклухи передавали з покоління в покоління, приписуючи їх Охрімові: «Немає уз святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Та це не те, братці: любить і звір своє дитя. А ось поріднитися душею, а не кревно, може тільки людина».

Примітною особистістю був і правнук Охрімів, козак Степан Макуха, прапрадід Миклухо-Маклая, якого прозвали Махлаєм, що означало «клаповухий» або ще «недотепа».

Був 1769 рік[9]. Почалася чергова війна з турками. І ось сивовусий Карпо Макуха, онук того самого Охріма, коваль, грамотій і в молоді роки знаний на Січі рубака, привів до одного із запорозьких полків свого сина Степана. У тому полку служив Карпів знайомий — сотник Панас Загайло.

— Я до тебе, Панасе, — мовив Карпо. — Кажуть, ви вже виступати зібрались, а мого Степана чогось не кличуть. Забули, чи що?

— Та ні, не забули. Одинак він у тебе, тому й не кличуть, — одказав Панас.

— Та, звісно, одинак, — погодився Карпо. — То й що? Хіба як один, то йому вже й козаком бути зась?

— Таж за твою стару дурну голову печуться!..

— Еге ж, печуться, щоб очима кліпала. Усі люди як люди, за шаблюку та на коня, а воно… Чортів син підкови ламає та за дівками бігає… Он Махлаєм прозвали, як недоумка якого. А йому б шаблюку — та на басурманів! Ні, Панасе, бери хлопця до себе в сотню. Зроби з нього козака доброго!

Панас подумав якусь мить, потім до Степана:

— Ну а ти хлопче, що скажеш? Може, батько проти волі твоєї на війну тебе жене?

— Та ні, дядьку Панасе, не жене, але дома обридло. Усе вчить, як треба жити. Майже щодня голоблі на моїй спині ламає, то вже краще на війні…

Отак Степан Макуха, якого по-вуличному Махлаєм прозвали, став джурою в сотника Панаса Загайла.

Армія генерал-аншефа Петра Олександровича Румянцева[10], до якої входили й полки запорозьких козаків, поспішала на південь, до Чорного моря. І ось одного разу, вже на підступах до турецьких кордонів, сотню Загайла послали в розвідку, щоб з'ясувати, чи нема поблизу турків і чи можна стати табором.

Козаки довго скакали степом. Рівнину то тут, то там краяли глибокі балки. На шляху не траплялося жодної живої душі. І раптом — турки! Вони якимось чином опинилися ззаду. Козаки ледве встигли повернути коней.

У турків було не менш як п'ятсот шабель: п'ятеро проти одного.

Але кожен один — то запорожець!

Могутні, наче степові орли, гнівні в запалі бою, козаки рубали ненависні з діда-прадіда ворожі голови, мов поганий чортополох. Але, звісно, гинули й самі. Наприкінці сутички з сотні запорожців лишилося тільки дванадцятеро, а серед них — і Степан Макуха.

Яничарську півтисячу було, проте, розгромлено. Більшість турків козаки знищили, решта ганебно вдарилася навтіки: тільки смуга від них лягла степом.

Верталися козаки до своїх, а з ними й Степан Макуха із смертельно пораненим сотником на руках. А на аркані, притороченому до Степанового сідла, плентався в російський полон Сафар-бей турецький. Джура полонив знакомитого турка ще в розпалі бою. А тепер катувався: якби не оцей проклятущий бей, то не спіткало б його сотника лихо. Не думав тоді Степан Макуха, що за свою здобич він одержить нагороду з рук самого генерал-аншефа і дістане чин сотника.

Згодом під час наскоку на Очаків восьмисотенного загону козаків під командуванням капітана Зорянича, серба, який служив у Румянцева, Степан знову відзначився. Його сотня, спішившись, перша пробилась на фортечні стіни, захищаючись від розтопленої смоли й ворожих куль щитами з мокрої повсті.

Запорожці фактично захопили фортецю і залишили тільки тому, що брати її остаточно російське командування тоді ще не мало наміру.

Цього разу Степанові за безприкладне геройство й військову кмітливість пожалували чин хорунжого й на клопотання того ж генерал-аншефа Румянцева дарували дворянство. З цієї нагоди Степана викликали в Петербург, де його приймала імператриця Катерина II. Вона особисто вручила йому дворянську грамоту й почепила на шию стрічку з бойовим орденом Володимира І ступеня — найвищу офіцерську нагороду того часу.