Дорогами Маклая

Ось чому, зустрівши на петербурзькій вулиці хлопця в українській вишиванці, молодий граф не проминув його байдуже. Розпитавши, що привело вихованця Ніжинського ліцею до столиці, і, довідавшись, які він терпить злигодні, Толстой дав землякові на перший час грошей, сам найняв у центрі міста кімнату й допоміг вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення, який Микола Ілліч Миклуха й закінчив успішно 1840 року.

Згодом через того ж Толстого Микола Ілліч познайомився з Некрасовим і Герценом. З родиною Герцена Миклухи зійшлися й подружили на довгі роки. Листування між ними не перервалося й після еміграції Герцена в Англію.

Десяті, років Микола Ілліч працював на будівництві Петербурзько-Московської залізниці, керував прокладанням шляху на північній ділянці траси. Потім йому дали чин інженер-капітана і призначили начальником Петербурзької пасажирської станції і вокзалу.

1856 року, за рік до смерті, його увільнили з посади і ледве не запроторили до в'язниці.

Якраз у цей час віце-президент Петербурзької Академії мистецтв граф Федір Петрович Толстой і його дружина Анастасія Іванівна розгорнули кампанію за амністію або хоча б полегшення долі Кобзаря, який уже багато років поневірявся в солдатах. Це питання міг вирішити тільки цар. А тому вони делегували до нього Олексія Костянтиновича. Проте Олександр II, вислухавши приятеля своєї юності, його клопотання категорично відхилив:

— Толстой, друже мій, — сказав він Олексієві Костянтиновичу, — клопочи про своїх малоросів, та знай міру.

Відмова нового царя полегшити долю великого українського поета викликала в передової інтелігенції Росії обурення. Хто як міг намагався заявити про свою солідарність з Кобзарем. Не лишився осторонь і Микола Ілліч Миклуха. Творчість Тараса Шевченка він знав давно. Ще в 1842 році Толстой подарував йому рукописні списки «Гайдамаків» і «Катерини», потім від нього ж дістав «Кавказ», «Гамалію». І ось тепер, коли провадилася кампанія за Кобзареве звільнення, Микола Ілліч вирішив матеріально підтримати поета і послав йому у заслання 150 карбованців. Сума, звичайно, не така вже й велика, навіть на ті часи. Та річ не в сумі. Важливе інше: людина, яка перебуває на державній службі і, отже, цілком залежить від милості держави, царською поштою посилає царському в'язневі гроші!

Щоб гідно оцінити вчинок Миколи Ілліча, треба згадати, коли це все відбувалося.

Ще не забута страта декабристів і криваве придушення 1830 року повстання в Царстві Польському (так називалася тоді частина Польщі, що входила до складу Російської імперії) проти гніту царизму. В країні шириться рух революціонерів-демократів. У Петербурзі визрівають плани замаху на царя та його найближчих сановників.

Петербурзька залізнична станція обслуговує царський поїзд, що курсує між першопрестольною Москвою і Петербургом. Місце особливо відповідальне для царської безпеки. Тут начальником станції має бути людина вельми надійна.

1 раптом начальник станції, виявляється, співчуває небезпечному бунтареві імперії!

Грошовий переказ на пошті затримали. І з посади Микола Ілліч був одразу ж звільнений. Розпочалося слідство.

І хто знає, чим би все це скінчилося, якби не скоротечні сухоти. Помер Микола Ілліч, не доживши й до сорока.

Сталося це в середині грудня 1857 року, в неділю. Була страшенна заметіль, і лікар Боков[11], який лікував родину Миклух, тоді ніяк не міг дістатися до них.

Уранці хворий втратив свідомість, потім, уже пополудні, начебто раптом прокинувся. Ніхто й гадки не мав у. ті хвилини, що він розплющив очі, щоб побачити дружину й п'ятеро своїх дітей востаннє. Сім'я вирішила, що нарешті йому полегшало.

Він журно усміхнувся, але сказав спокійно:

— Катю і ви, діти, будьте мужні… Я покидаю вас…

Його старшому синові, Сергієві, минав тоді тринадцятий рік, Миколі було одинадцять, Олі — дев'ять з половиною, Володі — вісім і півтора рочки — Михайлику. Окрім цього малюка, четверо інших, дарма що були досить юні, уже обрали собі заняття на майбутнє. Сергій мав намір стати суддею, Миколка — природознавцем, Оля — художницею, Володя — військовим моряком. Мабуть, через оцю ранню визначеність батько, прощаючись, говорив з ними про їхню майбутню роботу.

— Тобі доведеться нелегко, синку, — сказав Сергієві. — Закон і совість не завжди в злагоді. А суддя, хоч він і жива людина, з лупимо і совістю, повинен неодмінно скорятися закону. Це правильно, Сергію, проте закон треба тлумачити і розумом і душею, а судження виносити у згоді і. ч совістю. То важко, але ухилитися від цього людині-судді ніяк не можна, тому подумай добре, чи стачить тобі громадянської відваги.

Скоро він стомився і якийсь час лежав, заплющивши очі. Потім попросив підійти ближче Миколу, мовив до нього:

— Я хотів би, Колю, щоб ти керувався надалі ось чим: будь-яка думка в науці важлива й доцільна, якщо від неї напевно можна сподіватися користі у повсякденному житті. Думками людина здатна піти далеко, але й у далечі треба вибирати щось необхідне для загальної користі в житті, бо наука потрібна не самій науці, а завжди — людям.