Дорогами Маклая

Та козак лишився козаком. Підписуючи казенні папери, він за звичаєм запорожців повинен був ставити поряд із прізвищем ще й своє прізвисько: хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха, на прізвисько Махлай. Називати себе таким прізвиськом в казенних паперах Степанові, звичайно, було не вельми приємно. Та й саме прізвище не по-дворянському звучало. Ну що таке Макуха? Вичавки з олійного насіння. Не личить дворянинові. І Степан переробив надто плебейську «Макуху» на «Миклуху», а «Махлая» — на малозрозумілого «Маклая». І задля оригінальності став писати ці слова через рисочку.

Той прадідівський підпис і взяв собі потім за прізвище Микола Миколайович, тільки перше слово в ньому не став відмінювати — Миклухо-Маклай.

Запорожці Охрім Макуха і його доблесний правнук Степан Миклуха в родині Миклух були легендарними героями, їхньою гордістю. Та ніяких портретів доблесних воїнів не лишилося, і обидва вони для Миклух уособлювалися в гоголівському Тарасі Бульбі, мальований портрет якого Микола Ілліч, батько Миклухо-Маклая, повсякчас тримав у себе на столі. Тому й Маклай не випадково називав себе нащадком Тараса Бульби.

Сам Микола Ілліч був дворянином Стародубського повіту Чернігівської губернії без наділу, тобто родового маєтку. Катерина II дала Степанові дворянство й нагородила високим орденом, та село під Черніговом, з якого вийшли Миклухи і де був колись хутір Остапа Макухи, Степанового діда, з усіма угіддями й людьми подарувала під час закріпачення українського селянства своєму відставному фаворитові графу Орлову. Отож вільні козаки Макухи перетворилися на кріпаків, стали бидлом, і тільки одну їхню гілку по лінії Степана врятувала від злої долі дворянська грамота. Але вона не завадила графові Орлову відняти в Степана «на законних підставах» дідівський хутір, і всі Миклухи потім добували собі засоби до життя або службою в армії, або ж працею на посадах дрібних чиновників.

Ілля Захарович, батько Миколи Ілліча, був офіцером Низовського полку і закінчив кампанію 1812 року в чині прем'єр-майора. Тяжко поранений у битві на Березині, він 1813 року подав у відставку й жив на пенсію по інвалідності. Помер, коли його сьомому синові Миколці минав четвертий рік, 1822 року в Стародубі.

Рано втративши батька, Микола Ілліч, як і всі його брати, навчався в Ніжинському ліцеї, заробляючи гроші на прожиток приватними уроками. Ліцей закінчив з відзнакою і мріяв здобути вищу технічну освіту. Для цього треба було їхати в Петербург, але грошей на дорогу не мав, і весь шлях від Чернігівщини до столиці Російської імперії юнак пройшов пішки. У Петербурзі йому просто на диво поталанило.

Тиняючись по набережній Неви без шеляга в кишені, голодний і немитий, він уже ні на що не сподівався, думав лише, де б заробити хоч на шматок хліба. Раптом його хтось покликав по-українському:

— Гей, хлопче!

Дивиться, виряджений наче на весілля панич. Стоїть, бавиться ціпком, усміхається.

Микола зрадів: земляк, виходить, якщо по-українському гукнув. І соромно стало перед вичепуреним панком, коли згадав про своє вбрання. Та, коли кличуть, треба підійти.

— Добридень…

— Здоровий будь! Звідкіля ти?

— З Чернігівщини…

— Чернігівський? Та невже! А я також з тих країв. Чув про Червоний Ріг?

— Ще б пак, від нас недалечко, я із Стародуба.

— Ну то ще раз здоров, земляче! — І руку простяг, сміється весело. — А я бачу — картуз Ніжинського ліцею і сорочка вишита, то думаю, мабуть, земляк. А воно так і є…

Ця випадкова зустріч на набережній Неви й вирішила долю Миколи Ілліча.

Паничем з ціпком, як виявилося, був граф Олексій Костянтинович Толстой — майбутній знаменитий російський поет і, як назвав його імператор Олександр II, «ходатай у справах малоросіян». Його матір'ю була Ганна Олексіївна Перовська — онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, а батьком — граф Костянтин Петрович Толстой, що, проте, в житті свого нащадка не відігравав ніякісінької ролі. Ганна Олексіївна розвелася з ним одразу ж після народження сина, і більше ніколи він у їхньому домі не був.

Майбутнього поета, коли йому минуло шість тижнів, вивезли з Петербурга на Україну, де його вихованням займався Олексій Олексійович Перовський, рідний материн брат, відомий на той час письменник, що виступав у пресі під псевдонімом «Антоній Погорельський».

Потім дев'ятирічного Альошу Толстого знову привезли до Петербурга і ввели в коло дітей, що було дитячою компанією царевича Олександра, майбутнього імператора Олександра II. Царевич полюбив свого нового приятеля, і протягом подальших восьми років царська родина для Олексія Костянтиновича була його другим домом. Та він не забував Чернігівщини і пам'ятав українську мову.