Дорогами Маклая

Далекі наукові експедиції повинна була оплачувати Академія наук. Але в Російській Академії при царях-германофілах усіма справами керували зальотні німці, чекати від яких допомоги російському вченому не доводилось. Коли 1886 року Маклай привіз у дар Академії свої безцінні наукові колекції, зібрані з величезними зусиллями, а часто-густо і з ризиком для життя на островах Океанії, академіки-німці не захотіли навіть на них поглянути. Щоб вони не загинули, вчений мусив звернутися до російської громадськості через пресу:

«Незважаючи на всі мої клопотання, Академія наук і цього разу, очевидно, побажала виправдати репутацію, яка про неї склалася, що вона існує тільки для німців, і рішуче відмовила мені в будь-якому приміщенні для моїх колекцій, які я збирався їй подарувати, і лишається тільки сподіватися, що, поки мені не вдасться знайти якесь приміщення, щоб їх розпакувати, управління залізниці в «інтересах науки» не викине їх на вулицю чи не продасть з аукціону для покриття витрат за зберігання…»

Лише після того, як цей лист з уїдливими коментарями був передрукований у Лондоні й Парижі і Королівське географічне товариство Великобританії звернулося до царського уряду з проханням продати йому колекції Маклая, Імператор Олександр III особисто розпорядився «взяти колекції в Академію і зберігати в належному порядку, відповідно до їх вартості».

«… А батьківщині — честь вважати його серед своїх синів…»

Наївний італієць Бекарі, йому здавалося, що в Петербурзі не можуть не розуміти, яка це честь. Не знав, мабуть, синьйор Бекарі, що офіційна Росія, яка звикла поклонятися всьому іноземному і обдаровувати благами лише тих з росіян, «хто, думаючи, в думках своїх угадував бажання вождя», ніколи не вважала за честь називатися вітчизною когось із своїх синів, хай навіть і дуже великих. Надто — поки по них не відзвонили дзвони. Кому він був тут потрібен із своїми крамольними ідеями рівності й братства? Той-таки Олександр II, який колись, будучи цесаревичем, урятував Маклая від тюрми, тепер, уже як імператор, даючи аудієнцію «екзотичному» вченому влітку 1886 року, в розмові з ним сказав:

— Хвалити бога, в нашій державі інородців до скотини ми не рівняємо. І киргиз і тунгус — люди. А проте всякому слід знати своє місце. Як росіяни, на превеликий жаль, поки що далекі від культурних європейців, так більша частина інородців Росії далека від росіян. Що ж до люб'язних вам папуанців, то, наскільки нам відомо, вони більш дикі, ніж тунгуси. Яке ж, прошу вас, можливе братання? Гідні жалю, одначе ж, на нашу думку, передчасні ваші старання, а тому й марні, хоча по-християнському, може, похвальні. Та як би похвальність ця не збаламутила кого до часу…

Колись академік Карл Максимович Бер, благословляючи Маклая у Велику Науку, напучував молодого вченого:

«… а найважливіше — вміння мислити вільно, бо тільки воно дає плоди, непідвладні тліну чи забуттю. Однак вільний, не підлеглий приписаній регулярності плин думки неможливий без вільної душі творця. Сам собою мозок нічого не народжує. Всі плідні струми йдуть до нього з душі, яка в справжнього творця набагато відважніша й набагато обізнаніша, ніж розум. Творити суть повставати, бунтарствувати і без оглядки йти на бій за добування істини. Коли ж людина за природою своєю природжений раб, повстати вона просто боїться. Тому з перших кроків виганяйте з себе все рабське, будьте в своїй душі вільним, неодмінно вільним і над усе на світі бійтеся трепетного колінопреклоніння. Борони вас боже, ні перед ким!..»

Записавши в особливу книжечку ці напучувальні слова старого академіка, Маклай зробив потім їх одним із своїх девізів.

— Як мені здається, государю, — відповів він того дня Олександрові, — пошуки істини завжди сучасні й тому не даремні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу окремому уряду чи державі, я служу людству, в тому числі, ясна річ, і своїй вітчизні.

— Он як! Ви так думаєте? — сказав імператор, не зразу опам'ятавшись. — Але це… Одначе ви зухвалець, пане вчений дослідник! Так і до крамоли недалеко… — І, хмурячись, додав — Не смію вас більше затримувати…

Та все-таки розпорядився видати Маклаєві із скарбниці 20 тисяч карбованців на покриття чергових боргів і дворічне проживання в Австралії. Але це було згодом, а тоді, 1878 року, грошей у Сінгапурі Маклаєві взяти було зовсім ніде.

Але, видно, є така закономірність: людина, яка віддає себе людям, не може загинути серед людей. Протягом усього життя Маклая в найкритичніші моменти хтось зустрічався на його шляху, хто вважав за свій обов'язок допомогти йому. Бекарі, з яким вони бачилися колись лише мимохідь, знову влаштував його в одну із сінгапурських лікарень, заплатив за курс лікування, дав грошей на витрати, коли Маклай вийде з лікарні, й написав у Росію.

Але й друга закономірність: біда одна не ходить, а з собою ще й горе водить. Пароплав, яким мали припровадити у Європу лист Бекарі, в морі зазнав катастрофи. На допомогу йому приспів американський крейсер. І через Америку лист потрапив у Росію тільки через рік.